Глиняні ноги - Террі Пратчетт
— ...передбачення майбутнього за нутрощами, — завершив Ваймз. — Вражаюче.
Що б там не намагалося привернути його увагу, тепер воно на його мізках вже просто гопки стрибало.
— Тим часом як цей — для Рудольфа Глекка з Гільдії пекарів, — сказав Дракон, вказуючи тонким, як прутик, пальцем на третій щит. — Зумієте розшифрувати, командоре?
Ваймз похмуро поглянув на герб.
— Ну, він поділений на три частини, і на них — троянда, полум’я і глек, — промовив він. — Е... пекарі, я думаю, використовують вогонь і глеки з водою...
— І каламбур з іменем вийшов, — сказав Дракон.
— Але, якщо його не звати Розочкою, я... — Ваймз кліпнув. — Троянда — це трав’яниста рослина. А щоб мені. Пшениця, з якої роблять борошно, — теж. Борошно, вогонь і вода? От тільки глек мені щось нічний горщик нагадує.
— У давнину пекаря називали «pistor»[22], — пояснив Дракон. — О, командоре, та ми ще зробимо з вас геральдиста! А девіз?
— «Quod Subigo Farinam», — прочитав Ваймз і наморщив чоло. — «Бо»... «фаринація» — це ж щось про зерно чи борошно, авжеж?.. Ні, ні... «Бо я замішую тісто»?
Дракон зааплодував.
— Чудова робота, ваша милосте!
— Тими довгими зимовими вечорами це місце має просто стрясатися від реготу, — сказав Ваймз. — То ось це і є геральдика, так? Натяки, як у кросворді, та гра слів?
— Звісно ж, є ще багато іншого, — відповів Дракон. — Ці моменти ще досить прості. Ми змушені тією чи іншою мірою все це вигадувати. Тоді як ескутон старовинного роду, як-от роду Ноббсів...
— Ноббс! — вигукнув Ваймз, якого ніби блискавкою вдарило. — Ось воно! Ви сказали «Ноббс»! Раніше, коли говорили про шляхетні сімейства!
— Ах-ха. Що? А, звісно. Так. О, так. Чудовий давній рід. Хоча нині, на жаль, занепалий.
— Ви маєте на увазі прізвище... як у капрала Ноббса? — вимовив Ваймз; жах облямовував його слова.
З глухим стуком розгорнулася ще одна книга. У тьмяному світлі Ваймз розрізнив непевні перевернуті зображення гербів та гіллясте, крислате генеалогічне древо.
— Запевняю. Це К. В. Сент-Дж. Ноббс?
— Е... так. Так!
— Син Сконнера Ноббса та пані, пойменованої тут як Мейзі з вулиці В’язів?
— Можливо.
— Онук Схилла Ноббса?
— Та схоже на те.
— Який був незаконним сином Едварда Сент-Джона де Нобеса, графа Анкського, та, ах-ха, покоївки невідомого походження?
— О боги!
— Граф помер, не лишивши потомства крім того, яке, ах-ха, продовжилося у Схиллі. Ми не зуміли розшукати жодного спадкоємця — принаймні досі.
— О боги!
— Ви знаєте цього джентльмена?
Ваймз із величезним подивом зрозумів, що щойно при ньому хтось сказав про капрала Ноббса «джентльмен» у фразі без питальних інтонацій.
— Е... так, — сказав він.
— Він володіє майном?
— Лише чужим.
— Ну, ах-ха, все ж перекажіть йому. Звичайно, земель або грошей для нього наразі немає, але ж титул лишається.
— Даруйте... дозвольте мені переконатися, що я все правильно розумію. Капрал Ноббс... мій капрал Ноббс... є графом Анкським?
— Він муситиме надати нам задовільні докази свого походження, але так, все збігається.
Ваймз втупився в нікуди. Протягом усього свого життя капрал Ноббс навряд чи міг би надати задовільні докази навіть щодо того, до якого виду істот він належить.
— О боги! — вже вкотре повторив Ваймз. — І він-то, я гадаю, має герба?
— Причому неймовірно гарного.
— Ох.
Ваймз собі герба навіть не хотів. Ще годину тому він із радістю уникнув би цієї справи, як уже не раз було раніше. Але...
— Ноббі? — вимовив він. — О боги!
— Так, так! Це була дуже вдала зустріч, — сказав Дракон. — Дуже люблю доводити архівні записи аж до поточного моменту. Ах-ха. Між іншим, як справи в юного капітана Моркви? Мені говорили, що його юна панна — перевертень. Ах-ха.
— Та невже, — сказав Ваймз.
— Ах-ха, — Дракон у темряві зробив рух, який міг бути змовницьким прикладанням пальця до вуст. — Знаємо ми такі речі!
— У капітана Моркви все добре, — сказав Ваймз найкрижанішим тоном, на який тільки спромігся. — У капітана Моркви завжди все добре.
Виходячи, він грюкнув дверима. Заколивалось полум’я свічок.
Констебль Анґва вийшла з провулка, на ходу защібаючи ремінь.
— Думаю, все відбулося дуже успішно, — сказав Морква, — і сприятиме нашому авторитету в громаді.
— Пф-ф! Ох і рукав у нього був! Сумніваюся, що він навіть значення слова «пральня» знає, — сказала Анґва, витираючи рота.
Автоматично вони рушили в ногу — енергозберігаючим кроком поліцейських, коли нога, як маятник, використовується для надання тілу руху з мінімумом зусиль. Ходити важливо, постійно повторював Ваймз, і оскільки це говорив Ваймз, Морква в це вірив. Ходити та розмовляти. Пройди достатню відстань та порозмовляй з достатньою кількістю людей — і рано чи пізно відповідь знайдеться.
«Авторитету громаді», — думала Анґва. Це була одна з фразочок Моркви. Ну, насправді це була одна з фразочок Ваймза, тільки Ваймз зазвичай спльовував після того, як її вимовляв. А от Морква в це вірив. Саме Морква запропонував Патрицію надавати закоренілим злочинцям шанс «послужити громаді» на роботах з облаштування помешкань літніх людей — що, враховуючи рівень злочинності у Анк-Морпорку, піддало громадян похилого віку новій хвилі терору; зокрема, вітальню щонайменше однієї старенької пані за пів року обклеювали шпалерами стільки разів, що вона могла протиснутися туди тільки боком[23].
— Я знайшов дещо вельми цікаве, тобі було б дуже цікаво поглянути, — через деякий час сказав Морква.
— Це дуже цікаво, — сказала Анґва.
— Але я не хочу тобі про це розповідати, бо хочу, щоб це був сюрприз, — продовжив капітан.
— О. Гаразд.
Якийсь час Анґва йшла в глибокій задумі, а потім сказала:
— Цікаво, чи буде це таким же сюрпризом, як колекція мінералів, що її ти показував мені минулого тижня?
— Це було чудово, чи не так? — з ентузіазмом сказав Морква. — Я проходив тією вулицею десятки разів і ніколи й не підозрював, що
