Джинґо - Террі Пратчетт
Свято набуло такого розмаху, що тепер його проводили в місцевому Оперному театрі. Недовірливі типи — тобто такі, як Ваймз — вважали, що все це затівають лише задля процесії. Ніщо не могло зрівнятися з юрмиськом чаклунів, які спокійно йшли містом в ореолі дружелюбності до містян, тонко нагадуючи людям з проникливішим складом розуму, що так було не завжди. Подивіться на нас, буцімто промовляли до них чаклуни. Колись ми верховодили цим містом. Погляньте на наші довгі жезли з навершями. Вони могли б завдати непоправної шкоди, потрапивши не в ті руки, тож добре — правда? — що нині вони у правильних руках? Правда ж, прекрасно, що ми всі так гарно ладнаємо?
А хтось якось вирішив, що з певних символічних причин командор Варти повинен бути на чолі процесії. Роками це нікого не хвилювало, позаяк у Варти не було свого командора, а тепер він є, і це Сем Ваймз. У червоній сорочці з дурнуватими широкими рукавами, червоному трико, пишних шортах, які, судячи з крою, вийшли з моди ще коли крем’яні знаряддя були на піку своєї популярності, крихітних нагрудних латах і з шоломом у пір’ї.
І йому справді не завадило б трохи поспати.
І він мав нести церемоніальний кийок.
Він прикипів поглядом до тієї клятої штуки, виходячи з головних воріт Академії. Після вчорашньої нічної зміни небо розвиднілось. Місто пашіло. Якщо він втупиться у свій кийок, то не бачитиме, хто з нього сміється.
Погано те, що він мусив весь час у нього тупитись.
На невеличкому тьмяному наверші, який йому довелося спочатку добряче потерти, писало Оборонець Королівської часті. Це трохи покращувало йому настрій.
Пір’я і старомодності, золоті галуни і хутро…
Чи то через виснаження, чи тому що він намагався відмежуватися від світу, Ваймз і не помітив, як він сповільнюється до традиційної ходи вартового в традиційно лінивому плині думок. Точно як умовний рефлекс[7]. Ноги йшли, стопи ступали, думки певним чином крутилися. Потьмаренням свідомості це не назвеш, звісно. Але його вуха, ніс та очі перейшли в підпорядкування давно сформованого відділу головного мозку, що відповідає за увімкнення режиму підозрілого покидька, таким чином дозволивши верхньому мозковому центру пуститися у вільне плавання.
…Хутро і трико… хіба вартові так вдягаються? Пом’яті лати, засмальцьовані шкіряні галіфе і задрипана сорочка в плямах крові, бажано не своєї… оце я розумію… і відчуття бруківки під черевиками, що неабияк заспокоює…
Позаду нього, перекочуючись хвилями збентеження, процесія сповільнилася, силкуючись іти з ним у ногу.
…Ха, Оборонець Королівської часті… він запитав у старого чоловіка, який приніс йому кийок, якої саме часті, але старий пропустив це запитання повз вуха… клята штуковина, думав він, дерев’яний обрубок зі срібною булькою на кінці… навіть констеблі носять пристойні мечі, а йому що з ним робити, розмахувати перед людьми, чи як?… о боги, він вже місяцями не гуляв отак вулицями… стільки людей сьогодні… якийсь парад чи що?..
— О боже, — обізвався з натовпу капітан Морква. — Що він робить?
Опліч нього якийсь агатійський турист завзято тягнув важіль на іконографі.
Командор Ваймз став, із відсутнім поглядом в очах засунув кийок під пахву і потягнувся рукою до шолома.
Турист звів очі на Моркву і ввічливо смикнув його за сорочку.
— Скажіть, будь ласка, що він робить? — запитав він.
— Ем… він… витягує…
— О, ні… — зітхнула Анґва.
— …він витягує з-під шолома церемоніальну пачку цигарок, — констатував Морква. — Ой… і він, він збирається прикурити…
Турист ще трохи посмикав важіль.
— Дуже історична традиція?
— Пам’ятна, — пробубоніла Анґва.
Натовп принишкнув. Ніхто не хотів збивати Ваймза. Тисячі людей, затамувавши подих, мовчки спостерігали.
— Що він зараз робить? — запитав Морква.
— А ти що, не бачиш? — кинула у відповідь Анґва.
— Я не можу на це дивитись. Ох, сердега…
— Він… він щойно видув димове кільце…
— …перша за день, він так завжди робить…
— …і ось він знову рушив… тепер уже витягнув з-під пахви кийок і підкидає його в повітрі й знову ловить, як свого меча, коли про щось думає… Він здається доволі щасливим…
— Думаю, він запам’ятає цю мить щастя, — мовив Морква.
Почалося перешіптування. Процесія застопорилася за Ваймзом. Ті учасники процесії, які легше піддавалися загальному настрою і не до кінця розуміли, що їм робити, і ті, що надто приклалися напередодні до збіса доброго академічного хересу, стали намацувати в себе, що б то попідкидати в повітря. Зрештою, це була Традиційна Церемонія. Якщо ви затялися робити щось, що, вочевидь, не має жодного сенсу, можете негайно повертатися додому.
— Він стомився, ось у чому річ, — здогадався Морква. — Він днями бігав туди-сюди, за всім пильнуючи. В нічні і денні зміни. Ти знаєш, як він не може сидіти в офісі і перевіряє все сам.
— Сподіваймося, ця його риса й надалі влаштовуватиме Патриція.
— Ой, його світлість не… Він же не посміє, правда?
Почалися смішки. Тепер Ваймз перекидав кийок з однієї руки в іншу.
— Його меч може тричі перекрутитися в повітрі, і він його все одно спіймає…
Ваймз повернув голову. Звів очі догори. Кийок впав, постукотів по бруківці й, забутий, скотився в калюжу.
Тоді він кинувся бігти.
Морква витріщався на нього, а тоді спробував угледіти те, на що дивився Ваймз.
— Нагорі Барбакану… — мовив він. — У тому вікні… там хтось є, йому не ввижається? Перепрошую, пробачте, перепрошую… — він став пробиратися крізь натовп.
Тепер Ваймз був маленькою цяткою з червоною накидкою, що розвівалася в нього за спиною.
— І? Чимало людей дивляться парад згори, — відповіла Анґва. — Що тут такого…
— Там нікого не повинно бути! — крикнув Морква і, вільний від натовпу, кинувся бігти. — Там усе запечатано!
Анґва роззирнулася довкола. Всі обличчя були звернені до вуличного театру, а неподалік стояв візок. Зітхнувши, вона з підозріло байдужим лицем гулькнула за нього. З-за візка долинуло утруднене дихання, ледь чутний, але цілком очікуваний звук, приглушене скавчання, а затим брязкіт латів, що впали на бруківку.
Ваймз не знав, чому він побіг. То було шосте чуття. Це коли тім’ям чуєш, що зараз трапиться щось недобре, але передчуття це без часу на пояснення бере контроль над твоїм спинним мозком.
Ніхто не міг вибратися на верхівку Барбакану. У ті часи, коли Анк-Морпорк не вбачав у нападі армії чудесної комерційної можливості, Барбакан був укріпленим в’їздом у місто. Деякі його частини все ще були у вжитку, але сама вежа була шести- чи семиповерховою руїною без сходів, куди б ніхто при ясному розумі не попхався. Для решти міста вона роками правила неофіційним джерелом цеглин, що потрохи кришились вітряними ночами. Навіть ґорґульї уникали її.
Він усвідомлював, що далеко позаду нього шум натовпу переріс у крик. Кілька людей лементувало. Він не озирався. Що б там не відбувалося, Морква про все подбає.
Його щось наздогнало. Схоже на вовка, у якого був такий вигляд,
