Джинґо - Террі Пратчетт

— А… ем… так… 

— Командор Ваймз завжди ловить свого злочинця, — мовив Принц. 

— Ну, я би не сказав… 

— Я чув, вас кличуть Ветінарським тер’єром, — вів далі Принц. — Який завжди женеться по гарячих слідах і має залізну хватку. 

Ваймз втупився у спокійні, тямущі очі. 

— Гадаю, всі ми зрештою чиїсь пси, — сказав він ледь чутно. 

— Насправді, мені пощастило, що я на вас натрапив, командоре. 

— Чому? 

— Я якраз міркував над значенням слова, яке мені крикнули, коли ми сюди спускалися. Може розтлумачите мені? 

— Ем… якщо я… 

— Гадаю, це було щось… дайте-но подумати… а, так… рушничок. 

Принц прикипів поглядом до Ваймзового обличчя. 

Ваймз усвідомлював, що стрімкий потік його власних думок біг із ним наввипередки і вже, начебто, все за нього вирішив. Пояснимо пізніше, казали вони. Ти надто варений, щоб слухати пояснення. А з цим чоловіком зараз краще бути чесним… 

— Це… стосується вашого головного убору, — сказав він. 

— А. Це такий жарт? 

Звісно, він знає, думав Ваймз. І він знає, що я знаю… 

— Ні. Це образа, — сказав він врешті-решт. 

— Дійсно? Ми, звісно, не можемо нести відповідальність за всякі нісенітниці, які верзуть ідіоти, командоре, — принц сліпуче всміхнувся. — Між іншим, мушу вас похвалити. 

— Даруйте? 

— За вашу широту знань. Сьогодні вранці я те саме спитав десь із десяток людей. І знаєте що? Ніхто не знав значення цього слова. І всі заходилися кашлем. 

Запала дипломатична мовчанка, але хтось порушив її придушеним смішком. 

Ваймз перевів погляд на іншого чоловіка, якого ніхто не представив. Він був нижчим і худішим за принца, а під його чорним головним убором ховалося найзахаращеніше обличчя, яке коли-небудь бачив Ваймз. Павутина шрамів обрамлювала його ніс, схожий на орлиний дзьоб. У нього були борода і вуса, але шрами так вплинули на ріст волосся, що воно стирчало дивними пучками в різні боки і під дивним кутом. У чоловіка був такий вигляд, ніби він впав лицем на їжака. Він був невизначеного віку. Деякі шрами, схоже, були ще свіжі. Загалом у чоловіка було таке обличчя, за яке кожен поліцейський зразу ж би його заарештував. Бо не може бути, щоб таке лице не було ні в чому винне. 

Він прочитав це на обличчі Ваймза і вишкірився. Ваймз ніколи не бачив стільки золота в одному роті. Він ніколи не бачив стільки золота в одному місці. 

Ваймз зрозумів, що замість того, щоб завести ввічливу дипломатичну розмову, він безпардонно витріщається. 

— То, — почав він, — у нас буде непорозуміння через цей Лешп, чи як? 

Принц зневажливо стенув плечима. 

— Пф-ф, — він фиркнув, — кілька квадратних миль безлюдної родючої землі з чудовим місцем для причалювання і незрівнянним стратегічним розташуванням? Наскільки ж непослідовно було б воювати за це цивілізованим людям? — і знову Ваймз відчув на собі погляд, який його читав. Ну і чорт з ним. Він сказав: 

— Пробачте, дипломатія не моя сильна сорона. Ви це зараз щиро сказали? 

Почувся ще один придушений смішок. Ваймз повернувся і знову глянув на бородате обличчя зі зловісним вискалом. Від нього несло, ні, тхнуло гвоздикою. 

Змилуйтеся, він жує ті смердючі зубчики… 

— А, — похопився Принц, — ви ще не знайомі з Ахмедом-71-годиною? 

Ахмед знову вишкірився і вклонився. 

— Ефенді, — сказав він голосом, який нагадував шурхіт всипаної гравієм доріжки. 

І на цьому, схоже, все. Не «Знайомтеся, це Ахмед-71-година, мій аташе з питань культури» чи «Ахмед-71-година, мій сердюк» чи навіть «Ахмед-71-година, ходяча комора і вбивця молі». Вочевидь, тепер була черга Ваймза. 

— Таке… ем… таке незвичне ім’я, — сказав він. 

— Зовсім ні, — м’яко мовив Принц. — Ахмед — дуже розповсюджене ім’я в моїй країні. 

Він знову нахилився до нього. Ваймз відчув, що це була прелюдія перед конфіденційною розмовою. — А ця вродлива пані, яку я щойно вгледів, бува, не ваша перша дружина? 

— Ем… і єдина, — мовив Ваймз. — У нас трохи… 

— Можна вам запропонувати за неї двадцять верблюдів? 

Ваймз знову якусь мить дивився в чорні очі, тоді перевів погляд на 24-каратну усмішку Ахмеда-71-години і мовив: 

— Це ще одна перевірка?.. 

Принц випростався, явно задоволений. 

— Так, тримати, сер Семюел. Вам добре виходить. А ви знали, що пан Боґґіс із Гільдії найманців готовий був пристати на пропозицію у п’ятнадцять верблюдів? 

— За пані Боґґіс? — Ваймз зневажливо махнув рукою. — Ні… чотири верблюди, чотири верблюди і коза — в кращому випадку. І то якщо вона зістриже вуса. 

Гості аж обернулись на регіт Принца. 

— Ай, молодець! Ай, молодець! Боюся, командоре, деякі ваші співвітчизники вважають, що коли мій народ винайшов вищу математику і життя в таборі, це робить нас закінченими варварами, які в будь-якій незрозумілій ситуації купують собі дружин. Дивно, що вони присвоюють мені почесний ступінь, беручи до уваги те, наскільки я безкультурний. 

— О? Який ступінь? — поцікавився Ваймз. Недивно, що цей чоловік був дипломатом. Йому ані краплі не можна було довіряти, він мислив шарадами, але попри це неможливо було не полюбити його. 

Принц витягнув із балахона лист. 

— Тут пише Doctorum Adamus cum Flabello Dulci. Щось не так, пане Семюел? 

Ваймз умудрився перевести зрадливий смішок на кашель. 

— Ні, ні, все гаразд, — запевнив він. — Ні. 

Він відчайдушно хотів перевести тему. І, на щастя, йому підвернулася така можливість. 

— А для чого панові Ахмеду така велика шабля на спині? — запитав він. 

— А, ви, поліцейські, помічаєте такі речі… 

— Це складно назвати прихованим носінням зброї, еге ж? Та вона більша за нього. Це радше можна назвати прихованим носінням власника! 

— Це урочиста шабля, — пояснив Принц. — І його справді дратує, коли він мусить бути без неї. 

— А що саме він ро…? 

— А, ось і ви, — урвав його Ридикуль. — Ми вже готові. Ви в курсі, що йдете на чолі, Семе… 

— Так, в курсі, — відповів Ваймз. — Я лише хотів запитати в Його Високості… 

— …і якщо ви, Ваша Високосте, і ви, пане… ого, яка шаблюка, повернетеся сюди і станете поміж почесних гостей, ми тут же будемо готові… 

«Як же складно мати поліцейський склад розуму, — думав Ваймз, коли купа чарівників і гостей силкувалася вишикуватися в одну пристойну, рівну колону позаду нього. — Достатньо людині справити приємне та миле враження, як вона починає викликати в тебе підозру, тому що кожен, хто зі шкіри пнеться, щоб вгодити копу, щось задумав. Звісно, він дипломат, і все ж… Щиро сподіваюся, що він не вивчав стародавні мови». 

Хтось постукав Ваймза по плечу. Він повернувся, втупившись прямісінько у вискал Ахмеда-71-години. 

— Якхщо змінитхе сфою дхумку, ефенді, я без пробхлем дхам вам двадцять пхять вхерблюдів, — сказав він, виколупуючи з зубів гвоздику. — Щоб вхаші чересла були пховні сім’я. 

Він підморгнув. Такого викличного жесту Ваймз у житті не бачив. 

— Це ще одна… — почав було він, але чоловік уже розчинився в натовпі. 

— Чересла повні сім’я? — повторив він про себе. — О, люди добрі! 

Зненацька Ахмед-71-година виринув біля його іншого плеча, дмухнувши у вухо гвоздикою. 

— Я йду, я пховертаюсь, — він радісно загарчав. — Принц кхаже, що це стхупінь Доктхора Дхірки фід Бубликха. То тхакий чарівничий дотхеп? О, ми тхак сміялись. 

А тоді він зник. 

Для Невидної академії Конвівіум був великим