Джинґо - Террі Пратчетт
— Ноббі, заскочиш, будь ласка, до академії через п’ять хвилин? Хочу залишатись на зв’язку, і хай мені грець, якщо я дістану голуба в цій уніформі.
— Так точно, сер.
Ваймз пішов.
За кілька хвилин сержант Колон обережно спустився сходами в головний офіс. Він повернувся з дещо скляним поглядом за свій стіл із такою безтурботністю, якої прагнуть досягнути лише особливо стурбовані. Певний час він теребив у руках якийсь папірець, а тоді промовив:
— Ти ж не зважаєш на те, як тебе люди називають, правда, Ноббі?
— Я би весь час зважав, якби я зважав, сержанте, — весело відізвався капрал Ноббс.
— Атож. Атож! Я теж не зважаю, як люди мене називають. — Колон почухав потилицю. — У цьому насправді немає сенсу. Гадаю, сер Сем сильно недосипає.
— Він дуже зайнята людина, Фреде.
— Намагається всюди встигнути, ось у чому його проблема. Слухай… Ноббі?
— Так?
— Звертайся до мене «сержант Колон», дякую.
На столі був херес. На таких подіях завжди подають херес. Однак Сему Ваймзу не було до нього діла, бо останнім часом він тільки апельсиновий сік цмулив. Якось він дізнався, що херес роблять зі збродженого вина. Тож він не бачив у хересі жодного сенсу.
— І ти постараєшся вести себе гідно, правда? — запитала леді Сибіл, поправляючи його накидку.
— Так, люба.
— Як ти постараєшся себе вести?
— Гідно, люба.
— І, будь ласка, постарайся поводитись дипломатично.
— Так, люба.
— Як ти постараєшся поводитись?
— Дипломатично, люба.
— Знову ти говориш, як «підкаблучник», Семе.
— Так, люба.
— Ти знаєш, що так не чесно.
— Ні, люба. — Ваймз здійняв руку, театрально демонструючи покору. — Гаразд, гаразд. Це все через пір’я. І трико, — він здригнувся і спробував щось нишком підправити, докладаючи усіх зусиль, щоб не стати першим у місті горбоштанем. — А що, як мене люди побачать?
— Звісно, вони тебе побачать, Семе. Ти вестимеш процесію. І я так тобою пишаюся.
Вона змахнула ворсинку з його плеча[5].
«Пір’я в капелюхові, — похмуро думав Ваймз. — І парадне трико. І блискучі обладунки. Обладунки не мають блищати. Вони мають бути такі пом’яті, що як слід не напуцуєш. І поводитись дипломатично? Звідки я знаю, як це — поводитись дипломатично?»
— Мушу піти перекинутись словечком із вельможною Селашіль, — повідомила леді Сибіл. — З тобою точно все буде гаразд? Ти безперестанку позіхаєш.
— Гарантую. Просто мало спав минулої ночі, от і все.
— Обіцяєш не накивати п’ятами?
— Я? Я ніколи не киваю…
— Ти накивав п’ятами перед званою вечерею на честь ґенойського посла. Всі тебе бачили.
— Бо я щойно тоді дізнався, що банда Яшмових грабує діамантовий сейф Вортіна!
— Але ти не зобов’язаний за всіма гнатися, Семе. Для цього ти тепер наймаєш людей.
— Але ми їх спіймали, — задоволено мовив Ваймз.
Його це неабияк тішило. І не так погоня його бадьорила — він так летів, що його оксамитна накидка на ходу зачепилась за гілку дерева, а капелюх злетів у калюжу — як усвідомлення того, що в цей час він не їв дрібні канапе і не заводив ще дріб’язковіших балачок. Як поліцейський ти належно виконуєш свої обов’язки, міркував собі Ваймз, коли робиш щось, що хтось-там не хотів, щоб ти робив.
Коли Сибіл розчинилася в натовпі, він знайшов гарну тінь і причаївся в ній. Звідти йому видно було майже всю Велику залу Академії.
Він доволі таки прихильно ставився до чарівників. Вони не скоювали злочинів. Принаймні таких, якими займається Ваймз. Містика його не цікавила. Чарівники могли хоч розворохобити матерію часу і простору, але допоки це не призводило до заповнення купи рапортів, Ваймза все влаштовувало.
Чимало їх зібралося в залі у всій своїй красі. А нічого кращого за урочисто вбраного чарівника не було, хіба би хтось придумав, як напомпувати райську пташку з допомогою гумки і якогось газу. Втім, чарівники аж ніяк не поступалися іншим гостям, серед яких були дворяни або речники гільдій, або ті і ті, а на таку подію, як Конвівіум, у всіх прокидалися павичі.
Його погляд ковзав від обличчя до балакучого обличчя, ліниво міркуючи про те, хто в чому винен[6].
Там також було чимало послів. Їх неважко було виокремити з натовпу. Вони були вбрані в народний стрій, та оскільки він загалом відображав одяг середньостатистичного селянина, в них був дещо недоречний вигляд. Зовні вони були вдягнені в шовк і пір’я, та в душі заповзято носили костюми.
Вони балакали невеличкими групками. Деякі навіть кивали й усміхались йому, проходячи повз.
Світ спостерігає, думав Ваймз. Якби щось пішло не так, і цей клятий Лешп спричинив війну, саме такі чоловіки мізкували б, що робити з переможцем, ким би він не був. Неважливо, хто розпочав війну, неважливо, як її вели, їм важливо знати, як вирішувати проблеми зараз. Вони представляли, як то кажуть, «міжнародну спільноту». І як у всіх словосполученнях зі словом «спільнота», ви ніколи до кінця не певні, кого чи що включає ця «спільнота».
Ваймз стенув плечима. Слава богам, він не належав до цього світу.
Він прокрався до капрала Ноббса, який стояв біля головного входу в позі перекошеного горбаня — кращої стійки «струнко» від живого Ноббса годі було очікувати.
— Все тихо, Ноббсе? — запитав він самим кутиком рота.
— Так, сер.
— Взагалі нічого не відбувається?
— Аж ніяк, сер. Ніде ані голуба, сер.
— Як, ніде? Взагалі?
— Так, сер.
— Ще вчора де не глянь були якісь проблеми.
— Так, сер.
— Ти ж передав Фреду, щоб у разі чого послав голуба?
— Так, сер.
— А Затінки? Там завжди щось…
— Тихо як у вусі, сер.
— Прокляття!
Ваймз похитав головою, засмучений такою ненадійністю злочинного братства Анк-Морпорка.
— Може, ти би взяв цеглу і…
— Леді Сибіл була кокетна щодо того, що ви маєте тут залишитися, — мовив капрал Ноббс, дивлячись кудись перед себе.
— Кокетна?
— Так, сер. Вона прийшла до мене перекинутись слівцем. Дала мені долар, — сказав Ноббі.
— А, сер Семюел! — вигукнув розкотистий голос позаду нього. — Схоже, ви ще не знайомі з принцом Куфурою?
Він обернувся. До нього наближався Архіректор Ридикуль у супроводі двох смаглявих чоловіків. Ваймз квапливо набув офіційного виразу.
— Знайомтеся, панове, це командор Ваймз. Сем… ні, я все неправильно роблю, геть не за протоколом — маю стільки роботи, Скарбій знову замкнувся в сейфі, ми не розуміємо, як він залазить туди з ключем, там зсередини навіть замкової щілини немає…
Перший чоловік простягнув руку, коли Ридикуль знову кудись квапливо подався.
— Принц Куфура, — представився він. — Мій килим прибув сюди лише дві години тому.
— Килим? А… точно… ви летіли…
— Так, дуже зимно, і їжа на борту так собі. То ви спіймали злочинця, сер Семюел?
— Що? Даруйте?
— Наш посол доповів мені, що минулого тижня ви змушені були покинути зустріч?.. — Принц був високого зросту і, мабуть, колись мав доволі атлетичну статуру, поки великі застілля врешті його не обтяжили. А ще він носив бороду. Всі хапонці носили бороду. У цього хапонця були також розумні очі. Бентежно розумні. Зазирнеш у них, а звідти на тебе дивиться сім шарів людини.
— Що? А. Так. Так, ми його спіймали, авжеж, — спантеличено відповів Ваймз.
— Так тримати. Я так розумію, він чинив спротив.
Ваймз нічого не
