Джинґо - Террі Пратчетт

Кожен розсудливий правитель вже би позбувся Леонарда, а Ветінарі був надзвичайно розсудливий і часто замислювався над тим, чому він цього не зробив. Він дійшов висновку, що не зробив цього лише тому, що в цьому безцінному, допитливому бурштині Леонардового неперевершеного розуму, під усім цим яскравим винахідливим генієм була ув’язнена свого роду норовлива невинність, яку її прості смертні називають дурістю. Вона була серцем і душею тієї сили, що тисячоліттями змушувала людство встромляти пальці в розетку Всесвіту і бавитися з вимикачем, щоб побачити, що станеться — а тоді дуже дивуватися з того, що воно таки сталося. 

Словом, йому був з нього зиск. Якщо Патриція і можна було з кимось порівняти, то хіба що з політичним еквівалентом літньої пані, яка не викидає мотузки, бо ніколи не знаєш, коли вони стануть в пригоді. 

Зрештою, неможливо підготуватися до кожної непередбачуваної обставини, бо це означає, що ви знаєте, що має статися, а якби ви знали, що має статися, то певно би подбали про те, щоб цього не сталося, принаймні не з вами. Тож Патрицій ніколи не планував. Плани завжди ставали на заваді. 

І врешті-решт він утримував Леонарда, бо з ним легко розмовляти. Той ніколи не розумів, про що говорить правитель Ветінарі, бо його бачення світу було таким же вигадливим, як у каченяти зі струсом мозку, та й тим паче він ніколи не слухав. А відтак був неперевершеним співрозмовником. Зрештою, коли ви звертаєтесь до когось по пораду, то вже точно не тому, що хочете, щоб вам її дали. Ви просто хочете, щоб хтось був поруч, поки ви говорите самі з собою. 

— Я якраз заварив чаю, — мовив Леонард. — Почаюємо? 

Він прослідкував за поглядом Патриція, який прикипів до коричневої плями, що тягнулася по всій стіні і закінчувалась зіркою розплавленого металу в стелі. 

— Боюся, з автоматичним чайним двигуном щось пішло не так, — сказав він. — Доведеться самому заварити. 

— Так мило з вашого боку, — мовив правитель Ветінарі. 

Він усівся поміж мольбертів, і поки Леонард порався біля каміну, взявся розглядати найсвіжіші ескізи. Леонард шкрябав ескізи так само несвідомо, як інші люди шкробались; геніальність — певний вид геніальності — злітав з нього, як лупа. Серед начерків було зображення чоловіка, який малює; лінії, що окреслювали його, були такі чіткі, немов він оживав з паперу. А довкола нього — бо Леонард не залишав живого місця на папері — були інші, безладно розсипані начерки. Великий палець. Ваза з квітами. Прилад, вочевидь призначений для підточування олівців за допомогою сили води… 

Ветінарі знайшов те, що шукав, у нижньому лівому куті, між начерком новітнього болта і ножа для устриць. Воно, чи щось дуже на нього схоже, завжди було десь серед начерків. 

Одна з особливостей, що робила Леонарда таким рідкісним експонатом і тримала його під таким надійний замком, полягала в тому, що він справді не бачив жодної різниці між великим пальцем, трояндами, стругалкою і цим. 

— А, мій автопортрет, — мовив Леонард, повернувшись із двома горнятками. 

— Так, атож, — озвався Ветінарі. — Але мене більше зацікавив ось цей начерк. Бойова машина… 

— А, це? То пусте. А ви колись помічали, як роса на трояндах… 

— Ось ця частина… для чого вона? — урвав його Ветінарі, наполегливо тицяючи пальцем в аркуш. 

— А, це? Просто важіль для метання ядер з розплавленої сірки, — пояснив Леонард, взявши тарілку з кексами. — За моїми підрахунками, якщо від’єднати конвеєрну стрічку від ведучих коліс і натомість закрутити лебідку з допомогою бика, вона може вистрілити майже на пів милі. 

— Справді? — запитав Ветінарі, розглядаючи акуратно пронумеровані запчастини. — І це можна побудувати? 

— Це? О так. Макарунчика не бажаєте? Теоретично. 

— Теоретично? 

— Насправді ніхто в житті цього не зробить. Лити незгасний вогонь на голови братського народу? Нізащо! — Леонард бризнув макарунними крихтами. — Вам не знайти майстра, який би це побудував, чи солдата, який би потягнув за важіль… Це запчастина 3(б) на плані, ось тут, погляньте… 

— А, так, — мовив Ветінарі. — В будь-якому разі, — додав він, — я бачу, що цими велетенськими важелями неможливо управляти, не зламавши… 

— Багатошарова плита, виготовлена з висушеного ясеня і тиса, скріплена спеціальними сталевими болтами, — хутко мовив Леонард. — Я провів кілька підрахунків, прямо під начерком променя на краплі дощу. Так, суто розумова вправа. 

Ветінарі пробігся очима по кількох рядках Леонардового павучого дзеркального письма. 

— О, так, — сказав він похмуро і відклав убік аркуш. — Я вже казав, що хапонська ситуація надміру політична? Принц Кадрам намагається зробити всього чим побільше і чим хутчіш. Йому потрібно зміцнити свої позиції. Він покладається на підтримку, яка має дещо мінливий характер. Я так розумію, проти нього зараз ведуть змови. 

— Справді? Люди таким часто так чинять, — прорік Леонард. — Я тут, між іншим, недавно досліджував павутини і знаю, що вас це може зацікавити: виявляється, їхня міць відносно їхньої ваги набагато більша, ніж у наших найміцніших сталевих дротів. Правда ж, чарівно? 

— І яку зброю ви надумали з них виготовляти? — запитав Патрицій. 

— Даруйте? 

— Та нічого. Просто думки вголос. 

— Ви навіть не торкнулися свого чаю, — мовив Леонард. 

Ветінарі роззирнувся по кімнаті. У ній було повно… всього. Трубки і дивацькі повітряні змії, і щось схоже на скелети древніх чудовиськ. На думку Ветінарі, одним із Леонардових достоїнств в щонайсправжнісінькому сенсі цього слова була його дивна неуважність. Не те, щоб йому все швидко набридало. Здавалося, йому ніщо не набридає. Та оскільки його завше цікавило все на світі, в кінцевому результаті експериментальний прилад для патрання людей з відстані ставав ткацьким станком, що врешті-решт перетворювався на прилад для визначення питомої ваги сиру. 

Він втрачав фокус так само легко, як кошеня. Приміром, уся та історія з аеропланом. Зі стелі ще дотепер звисали гігантські кажанячі крила. Патрицій дуже радо дозволив йому пустити свій час на цю ідею, тому що всім і так було очевидно, що людина не може так сильно змахувати крилами. 

Йому не було чого хвилюватися. Леонард сам себе відволікав. Він купу часу витратив на розробку спеціального підноса, з якого люди могли б їсти в повітрі. 

Воістину невинний чоловік. І тим не менш якась крихітна його частина завжди, завжди робила начерки цих страшенно заманливих двигунів з їхніми клубами диму та ретельно пронумерованими інженерними кресленнями… 

— Що це таке? — запитав Ветінарі, показуючи на ще одну карлюку. Вона зображала чоловіка з великою металевою кулею в руці. 

— Це? Іграшка, не більше. Працює за рахунок дивних властивостей цілком непридатних матеріалів. Їм не подобається, коли їх стискають. Тож вони вибухають. На раз-два. 

— Ще одна зброя… 

— В жодному разі, мій лорде! Її неможливо використовувати як зброю! Втім, я думав, що вона знадобиться у гірській промисловості. 

— Справді… 

— Коли треба бурити крізь гору. 

— Скажи, — мовив Ветінарі, відклавши також і цей папірець, — у тебе, бува, немає рідні в Хапонії? 

— Думаю, що ні. Моя родина поколіннями жила в Квірмі. 

— А. Добре. Але…в Хапонії живуть дуже розумні люди, правда? 

— О, з багатьох дисциплін написано цілі манускрипти. Приміром, з ювелірної справи. 

— Ювелірна справа… — Патрицій зітхнув. 

— І, звісно, з алхімії. «Principia Explosia» Аффіра Ал-Хіми була фундаментальною працею впродовж більше сотні років. 

— Алхімія, — похмуро вимовив Патрицій. —