Джинґо - Террі Пратчетт
Він зітхнув. У мороку з’явився ліхтар в ореолі води.
Агов, добрий мешканцю… Лише одна людина в місті могла щиросердечно сказати щось подібне.
— Це я, капітане.
Ореол наблизився, освітивши мокре лице капітана Моркви. Молодий чоловік відсалютував — курва, о третій годині ранку, подумав Ваймз — чим міг пробити на скупу сльозу найбільш схибленого сержанта-інструктора зі стройової підготовки.
— Що ви тут робите, сер?
— Та хотів… дещо перевірити, — відповів Ваймз.
— Могли мені це доручити, сер, — мовив Морква. — Делегування — ключ до успішного командування.
— Справді? Ти ба? — кислувато мовив Ваймз. — Вік живи, вік учись, чи не так? «І ти точно вчишся», — додав він, але вже подумки. Він був майже переконаний, що поводився підло й нерозумно.
— Ми тільки щойно закінчили, сер. Обійшли всі порожні будівлі. На маршруті ще стоятиме додатковий загін констеблів. Крім того, ґорґульї злетять якомога вище. Ви ж знаєте, сер, як вони добре все помічають.
— Ґорґульї? Я думав, у нас є лише констебль Ринва…
— А відтепер ще й констебль Начілок, сер.
— Один з ваших?
— Один з наших, сер. Ви підписували…
— Так, так, переконаний, що підписував. Прокляття!
Порив вітру підхопив воду, що виливалася з переповненої ринви, і хльоснув її Ваймзові за карк.
— Подейкують, цей новий острів порушив потоки повітря, — мовив Морква.
— Не лише повітря, — заперечив Ваймз. — Забагато метушні довкола кількох квадратних миль дрібнозему і старих руїн. Яка кому різниця?
— Кажуть, він стратегічно важливий, — вів далі Морква, йдучи в ногу з командиром.
— Для чого? Ми ні з ким не воюємо. Ха! Але завиграшки розпочнемо війну за клятий острів, з якого користь лиш тоді, коли ми з кимось воюємо, правильно?
— Його світлість сьогодні зі всім розбереться. Переконаний, для поміркованих доброзичливих чоловіків, які збираються за круглим столом, нема нерозв’язних задач, — бадьоро мовив Морква.
«Справді, — похмуро подумав Ваймз. — Він справді переконаний.»
— Тобі багато відомо про Хапонію? — запитав він.
— Трохи читав про неї, сер.
— Кажуть, дуже піщана місцина.
— Так, сер. Вочевидь.
Десь попереду них роздався гуркіт, а за ним крик. Полісмени добре розрізняють крики. Для справжнього знавця між вигуками «Я такий п’яний, що наступив собі на пальці і не можу підвестися!» і «Стережись! У нього ніж!» пролягає глибока прірва.
Двоє чоловіків кинулись бігти.
Вузенькою вуличкою блискавично пронеслося світло. Важкі кроки розчинилися в пітьмі. За розбитою вітриною крамниці спалахнуло світло. Ваймз залетів, спіткнувшись, до середини, одним махом зірвав промоклу накидку і кинув її на вогонь посеред підлоги.
Роздалося шипіння і сморід розпеченої шкіри.
Тоді Ваймз відійшов назад, намагаючись зрозуміти, де він збіса опинився.
На нього витріщалися люди. Його мозок почав невпевнено збирати пазл: тюрбан, борода, жіночі прикраси…
— Звiдки вiн взявся? Хто цей чоловiк?
— Ем… ранок добрий? — він привітався. — Схоже, вас спіткав нещасний випадок? — він обережно підняв накидку.
В озерці шиплячого мастила лежала розбита пляшка.
Ваймз поглянув на розбиту вітрину.
— Ой…
У кімнаті також був хлопчик, зростом майже як його батько, і мале дівча, що ховалося у мами за спиною.
Ваймз відчув, як його шлунок налився свинцем.
До дверей підбіг Морква.
— Я втратив їхній слід, — сказав він захекано. — Здається, їх було троє. Нічого не видно в цій зливі… О, це ви, пане орiфф. Що тут трапилося?
— Капiтане Моркво! Хтось кинув у наше вiкно вогняну пляшку, а тодi цей безхатько влетiв досередини i загасив вогонь!
— Що він сказав? Що ти сказав? — запитав Ваймз. — Ти розмовляєш хапонською?
— Не дуже добре, — скромно мовив Морква. — Мені ніяк не виходить загортанний звук…
— Але… ти розумієш, що він сказав?
— А, так. Між іншим, він вам страшенно вдячний.
— Все гаразд, пане орiфф. Вiн вартовий.
— Але ти розмовляєш…
Морква опустився на коліна і глянув на розбиту пляшку.
— О, ну знаєте, як воно. Приходиш у нічну зміну по гарячу булку з кмином і заводиш балачку. Ви, мабуть, теж розумієте окремі слова, сер.
— Ну… віндалу, може, але…
— Це Палаюча бомба, сер.
— Я в курсі, капітане.
— Дуже кепсько. Хто б міг це зробити?
— Просто зараз? — запитав Ваймз. — Пів міста, гадаю.
Ваймз безпорадно зиркнув на Ґоріффа. Заледве пригадав обличчя пана Ґоріффа. Заледве пригадав обличчя пані Ґоріфф. Їхні обличчя… нічим не вирізнялися. Вони зазвичай були по той бік рук, що простягали тобі порцію карі чи кебабу. Іноді тут хазяйнував хлопчина. Крамниця відчинялася двічі на день: спозаранку і пізнього вечора, коли вулицями заправляли пекарі, злодії та вартові.
Ваймзу ця місцина була відома як «Пересічні поживки». Ноббі Ноббс якось сказав, що Ґоріфф шукав таке слово, що означало б звичайний, повсякденний, простий і розпитував усіх довкола доти, поки не почув саме те, яке сподобалося йому за звучанням.
— Ем… скажи йому… скажи йому, що ти залишишся тут, а я піду назад до штабу Варти і пошлю когось, щоб тебе замінити, — повідомив Ваймз.
— Спасибі, — мовив Ґоріфф.
— О, ви розу… — Ваймз почувався ідіотом. — Ну звісно, розумієте, скільки ви тут, п’ять, шість років?
— Десять років, сер.
— Справді? — якось занадто енергійно мовив Ваймз. — Так довго? Невже? Подумати тільки… що ж, мені пора… гарного вам ранку…
Він квапливо вийшов у дощ.
«Я вже роками тут тиняюся, — думав він, шльопаючи в темряві. — І я знаю, як вимовити «віндалу». І… «ко́рма»?.. Морква і п’яти хвилин там не пробув, а вже цвенькає їхньою мовою, як має бути».
Чорт забирай, я можу порозумітися ґномською і хоча би сказати «Опустіть камінь, вас заарештовано» трольською, але…
Важко ступаючи, він увійшов до штабу Варти, змоклий до нитки.
Фред Колон мирно куняв за стійкою. Беручи до уваги той факт, що Ваймз усі ці роки знав Фреда, він зняв накидку особливо голосно.
Коли він нарешті повісив накидку і розвернувся, сержант уже виструнчився у кріслі.
— Я не знав, що ви сьогодні на чергуванні, пане Ваймз…
— Можна неофіційно, Фреде, — відповів Ваймз. Він не мав нічого проти, коли окремі люди звертались до нього «пане». Дивно, але вони це заслужили. — Пошли, будь ласка, когось до «Пересічних поживків» у Скандальному провулку. Виникли певні проблеми.
Він пішов до сходів.
— Ви залишитеся, сер? — запитав Фред.
— О, так, — похмуро відповів Ваймз. — Маю багато писанини.
Дощ заливав Лешп так рясно, що острів міг і не рипатися з морської безодні.
Більшість дослідників дрімали в човнах. На острові були будинки, проте…
…щось у них було не так.
Міцько Джексон визирнув з-за брезенту, що його він натягнув над палубою. З розпашілої землі здіймалась імла, що підсвічувалась поодинокими блискавками.
У світлі шторму місто мало куди зловісніший вигляд. Там виднілися знайомі йому обриси колон, східців, арок і ще чогось — але були й інші… він здригнувся.
Здавалось, ніби люди вже пробували додати і так стародавнім будівлям трохи людських ноток…
Через його сина всі змушені були залишитися у своїх човнах.
Того ранку група анк-морпоркських рибалок зійшла на берег у пошуках скарбів, якими — всі це знали — було всипане ложе океану, а знайшли натомість встелену плиточками підлогу, що добре розчистилась під дощем. Мозаїкою з гарненьких блакитно-білих квадратиків було викладено хвилі та мушлі, а посередині — кальмара.
Побачивши це, Лес сказав:
— А воно чималеньке, батьку.
Роззирнувшись на вкриті
