Битва королів - Джордж Мартін
Підводячись, щоб, труснувши, розгорнути тканину до кінця, Джон і так уже знав, що це: чорний плащ побратима Нічної варти.
Бран
Пиворіз розшукав його у кузні: Бран роздував міхи для Мікена.
— Мілорде королевичу, мейстер чекає на вас у башточці. Прилетів птах від короля.
— Від Роба?
Не чекаючи Годора, збуджений Бран дозволив Пиворізу винести себе сходами нагору. Пиворіз теж був дебелий, хай і не такий величезний, як Годор, і тим більше не такий дужий. Заки дісталися мейстрової башточки, він уже засапався і почервонів з обличчя. Тут уже сиділи і Рикон, і обидва Волдери Фреї.
Відіславши Пиворіза геть, мейстер Еймон зачинив двері.
— Мілорди,— серйозно заговорив він,— ми отримали листа від його світлості, з новинами гарними й поганими. Роб здобув на заході значну перемогу: розгромив ланістерівське військо біля селища під назвою Волобрід, і ще захопив кілька замків. Цього листа він написав з Ясенмежжя, колишньої кріпості дому Марбрандів.
Рикон посмикав мейстра за мантію.
— Роб повертається додому?
— Боюся, поки що ні. Це не остання битва.
— Він переміг лорда Тайвіна? — запитав Бран.
— Ні,— відповів мейстер.— Ворожим військом командував сер Стафорд Ланістер. Він загинув у бою.
Бран і не чув ніколи про сера Стафорда Ланістера. І тому погодився з Великим Волдером, коли той сказав:
— Лорд Тайвін — ось хто важить.
— Напишіть Робу, щоб вертався додому,— сказав Рикон.— І хай свого вовка забирає з собою додому, і маму, і тата.
Рикон начебто знав, що лорд Едард помер, але іноді забував про це... Бран підозрював, що навмисно. У свої чотири роки менший братик був іще той упертюх.
Бран радів Робовій перемозі, але водночас і тривожився. Він пам’ятав, як сказала Оша того дня, коли брат виїжджав з військом з Вічнозиму. «Він веде військо не в той бік»,— наполягала дикунка.
— На жаль, кожна перемога має свою ціну,— обернувся мейстер Лувін до Волдерів.— Мілорди, під Волобродом серед інших поклав життя ваш дядько — сер Стеврон Фрей. Роб пише, що його поранили в бою. Спершу думали, що рана несерйозна, та за три дні він помер у своєму наметі, уві сні.
— Та він старий був,— знизав плечима Великий Волдер.— Думаю, йому було років шістдесят п’ять. Застарий для бою. І завжди казав, що втомився.
На це Малий Волдер заулюлюкав.
— Утомився чекати, коли дідусь помре, ти хотів сказати? То тепер спадкоємець — сер Емон?
— Не дурій,— мовив його кузен.— Сини першого сина йдуть попереду другого сина. Тож наступний — сер Райман, а тоді Едвін, і Чорний Волдер, і Пітир Прищик. А тоді Ейгон з усіма своїми синами.
— Райман застарий,— сказав Малий Волдер.— Йому за сорок уже, точно кажу. І в нього слабкий шлунок. Думаєш, він стане лордом?
— Лордом стану я. І мені байдуже, чи стане він.
— Посоромтеся, мілорди,— різко втрутився мейстер Еймон.— Щось я горя не бачу. У вас дядько помер!
— Так,— мовив Малий Волдер,— нам дуже сумно.
Але насправді сумно їм не було. Бранові замлоїло в животі. «їм страва засмакувала більше, ніж мені». Він попросив у мейстра Еймона дозволу піти.
— Гаразд,— мейстер покалатав у дзвіночок. Годор, мабуть, клопотався у стайні. На виклик прийшла Оша. Але вона була дужчою за Пиворіза, тож легко взяла Брана на руки і знесла сходами вниз.
— Ошо,— заговорив до неї Бран, коли вони перетинали двір.— Ти знаєш дорогу на північ. На Стіну і... і далі?
— Дорогу запам’ятати нескладно. Знайди в небі Крижаного Дракона — і їдь на блакитну зірку в оці вершника,— вона задом штовхнула двері й почала підніматися гвинтовими сходами.
— А там і досі є велети і... всі інші... Чужі, і діти пралісу теж?
— Велетів я бачила, про дітей пралісу чула перекази, а що ж до білих блукальців... навіщо тобі це знати?
— А ти колись бачила триоокого ворона?
— Ні,— розсміялася вона.— І не хочу.
Оша ногою відчинила двері в Бранову спальню та всадовила його на підвіконня, звідки він міг спостерігати за тим, що діється у дворі.
Минуло всього кілька секунд, як вона пішла, і двері знову відчинилися: у кімнату без дозволу увійшов Джоджен Рід, а за ним — його сестра Міра.
— Чули про птаха? — запитав Бран. Хлопець кивнув.— То була не вечеря, як ти казав, а лист від Роба. Ми не їли, а...
— Зелені сни іноді набувають дивного втілення,— визнав Джоджен.— І зерно правди з них вилущити не завжди легко.
— Розкажи мені той поганий сон, що тобі наснився,— попросив Бран.— Про те, що станеться з Вічнозимом.
— То мілорд королевич мені тепер вірить? І дослухається до моїх слів, хай як дивно вони звучатимуть?
Бран кивнув.
— Сюди прийде море.
— Море?
— Мені наснилося, що довкола Вічнозиму хлюпоче море. Чорні хвилі билися у брами й вежі, а тоді солона вода перелилася через мур і затопила весь замок. У дворі плавали потопельники. Коли мені цей сон наснився вперше, ще у Сіроводді, я не впізнавав їхніх облич. А тепер упізнаю. Один з них — Пиворіз, вартовий, що на бенкеті оголосив наші імена. Другий — ваш септон. І ваш коваль теж.
— Мікен? — Бран був водночас і збентежений, і стривожений.— Але ж море за сотні й сотні льє звідси, а мури Вічнозиму такі високі, що море, якби й підступило, зроду б через них не перелилося.
— У темряві ночі море переллється через мури,— сказав Джоджен.— Я бачив потопельників, роздутих і мертвих.
— Треба їм сказати,— мовив Бран.— Пиворізу, і Мікену, і септону Чейлу. Я попрошу їх не тонути.
— Це їх не врятує,— озвався хлопець у зеленому.
До підвіконня підійшла Міра й поклала Бранові руку на плече.
— Вони не повірять, Бране. Як і ти не повірив.
— Розкажи мені свої сни,— присів Джоджен на Бранове ліжко.
Йому було страшно, ще й досі, але він пообіцяв довіряти їм, а Старки з Вічнозиму завжди дотримуються слова.
— Вони різні,— почав він
