Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

Вона трохи помовчала, а тоді промовила кілька слів прадавньою мовою. Від цих слів у голові Ерагона наче задзвенів дзвін, а краї Сапфіриної луски спалахнули на мить якимось внутрішнім світлом, і тепер уся вона виглядала так, немов була створена із зірок.

Ім’я Сапфіри звучало благородно й велично. А ще в ньому відлунював світлий смуток, бо це було ім’я останньої жіночої особини її виду. У ньому вчувалася і любов до свого Вершника, і відданість йому, і ще щось таке, про що Ерагон нічого не знав, і найкращі риси дракона, і його недоліки… А загалом це ім’я справляло враження вогню, краси та величі. Від захвату Сапфіра шаркала крилами й наче як тремтіла вся, від кінчика носа до хвоста.

«Тепер я знаю, хто я!» — нарешті сказала вона.

«Чудово, Б’яртскулар, — відповів на те Глаедр. — Ти маєш ім’я, яким можна пишатися… Але доки ми не дістанемось до того шпиля, заради якого ми тут, я не повторю його навіть тобі. Та й ти теж повинна зробити все можливе, щоб тримати його в секреті».

«Так, учителю», — Сапфіра примружила очі й струснула крилами на знак згоди.

Аж тепер Ерагон вклав Брізінгр назад у піхви й підійшов до Сапфіри. Вона опустила до нього голову. Вершник погладив її, притиснувся лобом до її твердого носа й обняв так сильно, як тільки міг. По його щоках побігли гарячі сльози.

«Чому ти плачеш?» — спитала вона.

«Тому що… Я щасливий, що ти зі мною».

«Мій маленький…»

Вони ще довго говорили. Сапфірі хотілось розказати Вершникові все те, що вона дізналась про себе. Ерагон з радістю слухав. Тепер лиш одне не давало йому спокою — він і досі не знав свого справжнього імені.

За якийсь час Сапфіра скрутилася в клубок і заснула, залишивши Ерагона в роздумах біля багаття, що поволі згасало. Глаедр не спав. Вряди-годи вони перекидались парою слів, та загалом Ерагон волів бути наодинці з самим собою.

Повільно спливали години, приносячи Вершникові все більше й більше розчарування. Його час минав — вони повинні були вирушити до варденів іще вчора, — а всі його спроби втілити в слово те, ким він є, не давали жодних наслідків.

Була вже майже північ. Дощ нарешті закінчився. А Ерагон усе ніяк не міг дати раду своїм думкам. Він звівся на ноги, надто збуджений, щоб продовжувати сидіти.

«Піду прогуляюсь», — сказав Вершник Глаедрові.

Він думав, що дракон почне заперечувати, але Глаедр натомість сказав:

«Тільки залиш тут зброю й кольчугу».

«Чому?»

«На що б ти там не натрапив, тобі доведеться стати з ним віч-на-віч. І навряд чи ти зможеш збагнути самого себе, якщо будеш розраховувати на когось або на щось».

Слова Глаедра справили на Ерагона сильне враження. Тому він не став вагатися, а мовчки відстебнув пояс з мечем та кинджалом і зняв кольчугу. Потім Вершник взув черевики, одягнув вогку накидку й посунув торбу з Глаедровим серцем сердець ближче до Сапфіри. Тепер можна було рушати.

«Роби те, що вважаєш за потрібне, але будь обережний», — сказав йому Глаедр.

Вийшовши надвір, Ерагон побачив на небі чимало зірок. Та й місячне світло то тут, то там пробивалось крізь просвіти в хмарах. Його було досить, щоб бачити все, що коїться навкруги.

Якусь мить Вершник покрутився на місці, не знаючи, куди його йти, а потім рушив широким тротуаром до центру зруйнованого міста. Гірка зневіра так-таки й не відпускала його. Тоді Ерагон почав іти все швидше, швидше й швидше, аж доки не перейшов на біг. Дослухаючись до свого дихання та кроків по бруківці, він знов і знов запитував себе: «Хто я?» Відповіді не було.

Ерагон усе біг і біг, доки йому вистачало повітря. Він біг навіть тоді, коли вже ані легені, ані ноги його не слухались. Нарешті Вершник зупинився біля якогось зарослого бур’янами фонтана й обіперся на нього руками, щоб хоч трохи відновити дихання.

Навколо бовваніли обриси величезних будівель: темне громаддя, схоже на пасмо старих-престарих гір. Фонтан перебував прямо посеред просторого внутрішнього двору, більша частина якого була завалена уламками розбитого каміння.

Ерагон відійшов від фонтана й повільно роззирнувсь навкруги. Стояла мертва тиша. Лиш здалеку долинало глибоке й ледь чутне квакання жабо-биків. Цей звук наростав і ставав доволі гучним, коли до безладного хору приєднувалась надзвичайно велика жаба.

Увагу Вершника привернув чималий уламок каменя за декілька ярдів від нього. Він підійшов до цієї надтріснутої брили, схопив її і з натугою відірвав від землі, щосили напруживши м’язи. Потім підняв над головою, похитуючись, підійшов до краю внутрішнього двору й кинув камінь на траву за його межі. Той упав, м’яко й глухо вдарившись об землю.

Вершник рушив назад до фонтана, розстебнув накидку й повісив її на край якоїсь скульптури. Дихати стало наче легше. Він підійшов до наступного валуна — зубчастого клина, що відколовся від великої брили, — підсунув під нього пальці й підняв на плече.

Так Ерагон працював у дворі понад годину. Деякі уламки кам’яної кладки були такі великі, що йому доводилось використовувати магію, але для більшості вистачало й сили рук. Він працював методично: рухався по подвір’ю туди й сюди, підбираючи кожен уламок каменя, на який тільки натрапляв, без огляду на те, великий той був чи малий.

По тілу Вершника струменів піт. Тепер він із задоволенням зняв би й свою туніку, якби краї каменів не були часом дуже гострі. Ерагон і так уже встиг набити собі чимало синців на грудях і на плечах, а його руки були в подряпинах. Та попри все, напруження сил допомагало Вершникові очистити розум, бо така робота не потребує багато думок.

Якраз у її розпалі, коли Ерагон вирішив трохи перепочити після того, як упорався з надзвичайно важким уламком брили, щось загрозливо зашипіло. Вершник підняв очі й побачив сналглі, чия мушля була щонайменше шість футів у висоту. Потвора досить швидко виринала з темряви. Безкоста шия чудовиська витягнулась уперед, безгубий рот був схожий на чорне провалля, а круглі очі дивились прямо на Ерагона. У світлі місяця гола шкіра сналглі мерехтіла, мов срібло, так само, як і доріжка слизу, яку він залишав за собою.

«Летта, — сказав Ерагон і випрямився, струснувши краплинки крові з подряпаних рук. — Оно ах неят трейя еом верунсмал едта, о сналглі». Щойно Вершник промовив ці слова, як слимак уповільнив свій хід і втягнув очі на кілька дюймів. Потім він зупинився, іще раз зашипів і почав рухатись