Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

Насуада здригається — почуття переповнюють її.

Вона не може нічого збагнути. Потім підводить голову:

— Покажи мені те, що я забула.

Мертаг посміхається до неї з виразом, схожим на гордість.

— Матиму за честь, — каже він і ніжно цілує її в чоло. Потім бере її келих, віддає служниці. Нарешті він міцно стискає її долоні у своїх, заплющує очі й схиляє до неї голову.

А вже наступної миті Насуада відчуває чиюсь присутність, що тисне на її розум. Вона розуміє: це не він. Не може бути, щоб це був він.

Розгнівана обманом і втратою найдорожчого, вона різко висмикує свою руку з Мертагової, хапає його кинджал і з розмаху вганяє гостре лезо йому в бік.

В Ель-Харімі жив самітник з жовтими очима.

І казав він: «Бійся ближніх, мова їх брехлива!»

Насуада прокричала ці слова, а Мертаг тим часом глянув на неї порожнім поглядом і зник кудись прямо перед нею. Усе довкола зникло — ґрати, подвір’я, маєток, схили з виноградниками… Вона опинилась у цілковитій порожнечі без світла й без звуку. Насуада спробувала продовжити свою літанію, та не могла мовити жодного слова. Зараз вона не відчувала навіть ударів свого серця.

А потім вона відчула, як темнота закружляла, закружляла, закружляла…

Насуада спіткнулась і впала на коліна. Гостре каміння дряпонуло їй по долонях. Кліпаючи — очі ніяк не могли звикнути до світла, — вона підвелася й роззирнулась навкруги.

Імла й імла. Клапті диму плавали по якомусь зарослому чагарником полю, схожому на Палаючу рівнину.

Насуада знов була одягнена у свою пошматовану сорочку й боса.

Раптом вона почула, як позаду хтось рикнув. Дівчина озирнулась і побачила велетенського дванадцятифутового кулла, який ішов прямо на неї, розмахуючи кутою залізом булавою. За мить зліва з’явився ще один кулл і четверо менших ургалів. А ще за якийсь час із білуватого серпанку імли стрімко зринула пара одягнутих у мантії горбатих фігур і рушила в її бік, щось цвенькаючи й розмахуючи своїми схожими на листя мечами. Хоч Насуада ще ніколи не бачила цих істот на власні очі, вона точно знала, що це разаки.

Дівчина знов засміялась — Галбаторікс намагався просто злякати її. Тож, не звертаючи уваги на ворогів, які наближалися, — Насуада розуміла, що ніколи не зможе ані перемогти їх, ані втекти, — вона сіла на землю, схрестила ноги й почала наспівувати мелодію старовинної пісні гномів…

Перші спроби Галбаторікса пустити ману могли б легко збити її з пантелику, якби Мертаг не попередив про це заздалегідь. Але щоб не виказати Мертага, Насуаді слід було вдавати, що вона не розуміє того, що Галбаторікс маніпулює її сприйняттям реальності. З другого боку, треба було зробити все можливе, щоб не дати королю змоги ввести себе в оману й думати про те, про що вона не повинна думати, або — ще гірше — присягнути йому на вірність. А зробити це було дуже й дуже непросто.

Першою ілюзією стала жінка на ім’я Ріала. Вона з’явилась у Кімнаті Провидиці в ролі сусідки Насуади по камері. Ця жінка казала, що вона таємно одружена з одним із розвідників варденів в Урубейні. Мовляв, її схопили, коли вона несла йому якесь секретне повідомлення. Приблизно за тиждень Ріала спробувала здобути прихильність Насуади і, нехай не прямо, змусити її визнати, що кампанія варденів приречена на поразку, що причини їхньої боротьби — цілком надумані, а єдино правильний і розумний вихід зі скрутної ситуації — підкоритися владі Галбаторікса.

Спершу Насуада навіть гадки не мала, що Ріала — всього лиш ілюзія. Вона думала, що Галбаторікс просто спотворює значення слів цієї нещасної або, може, маніпулює її власними емоціями, щоб зробити аргументи Ріали більш прийнятними. Збігали день за днем, а Мертаг ні навідувався до неї, ні контактував з нею. Насуада вже почала побоюватись, чи не залишив він її часом у руках Галбаторікса. Ця думка завдавала їй більшого болю, ніж можна було б сподіватися. Принаймні Насуада відчувала, що вона не дає їй спокою ані на мить.

Потім вона почала дивуватись, чому це Галбаторікс ось уже цілий тиждень не приходить, щоб мучити її. Можливо, йому просто ніколи? Можливо, вардени та ельфи вже атакували Урубейн? Ні. Якби таке сталося, то Галбаторікс неодмінно згадав би про це — хоч би тільки для того, щоб познущатися. Словом, і якась дивна поведінка Ріали, і непоясненні провали в пам’яті, і бездіяльність Галбаторікса, і тривала мовчанка Мертага — усе це наводило Насуаду на думку, що Ріала була тільки ілюзією, а відчуттю часу більше не можна довіряти. Ясна річ, Галбаторікс міг змінити її уявлення про перебіг часу. Тим паче, що коли людина перебуває в ув’язненні, її відчуття часу й саме по собі стає якимось розпливчастим. І це було вкрай небезпечно, бо втратити відчуття реального часу означало навіть більше, ніж цілком опинитись у владі Галбаторікса — тоді король міг би на власний розсуд подовжувати чи скорочувати її випробування. Та попри все Насуада була сповнена рішучості боротися з Галбаторіксом. І коли вже їй судилося провести у в’язниці сотню років, то вона готова витримати навіть це.

Так чи інакше, Насуада не піддавалась віроломним нашіптуванням Ріали — тож не дивно, що за деякий час вона зникла з камери, а Галбаторікс натомість вдався до інших хитрощів; Тепер він готував свої видіння ще більш ретельно. Вони стали вигадливіші, хоч жодне з них не виходило за рамки реальності — король і досі щосили намагався приховати своє втручання.

Одного разу він начебто повів її з камери до темниці десь у підвалах фортеці. І там Насуада побачила закутих у кайдани Ерагона й Сапфіру. Галбаторікс сказав, що вб’є Ерагона на її очах, якщо вона не присягне йому на вірність. Дівчина відмовилась. Тоді Галбаторікс почав погрожувати, а Ерагон тим часом викрикнув закляття, що якимось чином звільнило всіх трьох. Побачивши це, Галбаторікс, на превеликий подив Насуади, почав тікати, а вона, Ерагон і Сапфіра рушили до виходу з фортеці.

Усе це було так цікаво й захоплююче, що Насуаді кортіло дізнатися, чим же закінчиться їхня історія, але вона відчувала, що вже надто довго грає в Галбаторіксову гру. А в тому, що це гра, можна було не сумніватись бодай тому, що форма луски навколо очей Сапфіри виглядала зовсім не так як слід.

— Ти клявся, що не будеш брехати мені, доки я в Кімнаті Провидиці,— вигукнула тоді Насуада. — Що ж це, по-твоєму, як не брехня, клятвопорушнику?

На цей раз