Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

Тоді слово взяла Сапфіра.

«Коти-перевертні,— рішуче сказала вона, — ніколи не будуть прислужувати Галбаторіксу. Вони надто цінують свою свободу. Я радше повірю їхньому слову, ніж слову будь-якої іншої істоти, навіть ельфа».

Тому вони й залишились.

Решту того дня, а також більшу половину наступного Ерагон і Сапфіра провели в роздумах та розмовах. Вони ділилися спогадами, читали думки одне одного й пробували різні комбінації слів прадавньою мовою, все ще сподіваючись, що зможуть визначити свої справжні імена або — коли пощастить — натрапити на них випадково.

Глаедр підказував, коли вони його просили, та здебільшого просто мовчав. Він давав можливість Ерагонові й Сапфірі поговорити віч-на-віч. Зрештою, Ерагон і не хотів, щоб хтось чув більшість із цих розмов. «Визначення свого справжнього імені має бути особистою справою кожного, — мовив Глаедр. — Звісно, коли мені спаде щось на думку, я вам скажу, бо в нас обмаль часу, але буде краще, якщо ви визначите свої імена власними силами».

На жаль, як і раніше, ані у Вершника, ані в його дракона нічого не вийшло.

З того часу, як Бром пояснив Ерагонові, що таке справжні імена, він не раз і не два пробував з’ясувати своє. Знання, а надто знання про самого себе, завжди буває корисне, і Вершник сподівався, що справжнє ім’я дозволить йому краще опанувати свої думки й почуття. Та, як і досі, його не залишало почуття тривоги. Він був не зовсім упевнений у тому, що зможе з’ясувати своє справжнє ім’я за кілька днів. Звісно, він чудово знав, що це треба зробити заради успіху їхньої місії. Крім того, юнак не хотів, щоб чи Глаедр, чи Сапфіра зробили це замість нього. Якщо вже можна віддзеркалити своє єство в одному слові чи фразі, то дійти до розуміння цього слід неодмінно самотужки, а не з чужою поміччю. І все-таки тривога не відступала…

Аж ось нарешті й будівля. Ерагон важко зітхнув, глянувши на п’ять зламаних сходинок, що вели всередину. Ця споруда була гніздовим будинком. Принаймні так сказав Глаедр. Як для Вройнгарду, вона була дуже мала, щоб не сказати, непомітна. Та, незважаючи на це, її стіни сягали близько трьох поверхів у висоту, а простору всередині було цілком досить для того, щоб Сапфіра легко пересувалась. Південно-східний кут споруди обвалився всередину, зруйнувавши заразом і частину стелі. Але загалом будинок був іще дуже міцний.

Кроки Ерагона озивалися луною, коли він спершу пройшов через вхідну арку, а потім рушив по гладенькій підлозі головної зали. В її прозорий матеріал були вмуровані якісь гінкі барвисті пагони, які утворювали просто запаморочливий абстрактний малюнок. Щоразу, коли Вершник дивився на нього, йому здавалось, що лінії ось-ось перетворяться на якусь пізнавану фігуру, але цього так і не сталось.

Поверхня підлоги була вкрита дрібною-дрібною сіткою тріщин, що розходились від каменюки біля проламаної діри, де стіни не витримали потужного удару. Довгі завитки плюща звисали з країв проламаної стелі, наче шматки вузлуватої мотузки. Вода крапала з рослин і падала в неглибокі безформні калюжі. Звук падаючих крапель луною розходивсь по всій будівлі, утворюючи безугавний нерівномірний ритм. Ерагон подумав, що він, мабуть, збожеволів би, якби йому довелося слухати ці звуки бодай кілька днів.

Біля північної стіни вже лежало півколом каміння. Це Сапфіра притягла його сюди, щоб захистити їхній табір. Ерагон знічев’я стрибнув на найближчу брилу, яка була близько шести футів у висоту, трохи постояв, а потім зіскочив униз на інший бік, доволі важко приземлившись.

Сапфіра, яка в цей час вилизувала свою передню лапу, на мить завмерла й питально глянула на нього. Вершник нічого не сказав, лиш невиразно похитав головою, тож дракон знову зайнявся своєю справою.

Тим часом Ерагон розвів під стіною багаття, розв’язав свою накидку й розіслав на підлозі промоклий одяг. Потім він зняв заляпані брудом черевики й поставив їх там, щоб як слід просушити.

«Мабуть, знову на дощ збирається», — сказала Сапфіра.

«Можливо».

Ерагон трохи посидів навпочіпки біля вогню, а потім сів на свою постіль і притулився до стіни. Він спостерігав за Сапфірою, як вона ретельно вилизувала своїм темно-червоним язиком пружну шкірку біля основи кожного пазура. Чи знає він її справжнє ім’я? Вершник тихо проказав кілька слів прадавньою мовою. Може, так? Ні. Ані сам він не відчув заряду енергії у своїх словах, ані Сапфіра не звернула на них уваги. Зовсім не так було зі Слоуном, коли Ерагон якось вимовив його справжнє ім’я.

Вершник заплющив очі й відкинув голову назад. Його дуже дивувало те, що він ніяк не міг визначити справжнього імені Сапфіри. Нехай самого себе він знає не до кінця, але ж Сапфіра… Він знав її ще відтоді, як вона вилупилась із яйця, вона завжди ділилася з ним майже всіма своїми спогадами. Що може бути в ній такого, чого б він не знав? Чому він зміг зрозуміти вбивцю Слоуна краще за цю найріднішу в світі істоту? Тому, що він людина, а вона дракон? Чи тому, що душа Слоуна куди простіша за душу Сапфіри?

Ерагон не знав відповіді на ці питання.

Одною із вправ, яку він та Сапфіра виконали за порадою Глаедра, була така: розповісти одне одному про всі недоліки, які вони помітили — він у ній, а вона в ньому. Зробити це було досить непросто. Принаймні коли Глаедр, допомагаючи їм, почав дуже обережно й люб’язно говорити про різні Ерагонові помилки, юнак нічого не міг удіяти зі своїм почуттям ображеної гордості. При тому він добре розумів, що це конче слід брати до уваги, якщо хочеш визначити своє справжнє ім’я.

Щодо Сапфіри, то її найнепривабливішою рисою, якій треба було давати раду, виявилось марнославство, котре вона довго відмовлялась визнати. А щодо Ерагона, то такою рисою була самовпевненість. За словами Глаедра, юнак час від часу явно виказував її. Крім того, аж ніяк не чужими були йому і дратівливість, і егоїзм, і злість…

Та попри те, що вони вивчали одне одного так ретельно й прискіпливо, як тільки могли, це не дало їм поки що жодних наслідків. Це пригнічувало Ерагона. Він не міг повертатися до варденів з порожніми руками. А часу було вкрай мало.

«Сьогодні й завтра, — тривожно думав Вершник, — це все, що ми маємо. Господи, як же ми збираємось завдати поразки Галбаторіксу?! Ще день-другий — і наші життя