Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні
За воїном, біля дальньої стіни кімнати, можна було розгледіти трон, на спинці й сидінні якого відбився темний силует.
Драконоголовий воїн рушив уперед. Його шкіра й суглоби рухались плавно, мов живе тіло, але кожен крок лунав так, ніби на підлогу падав важкий вантаж. Воїн зупинився футів за тридцять від Ерагона та Сапфіри й глянув на них очима, що мерехтіли, мов пара темно-червоних вогників. Потім він підвів свою важелезну голову й гучно скрикнув якимось незвичайним металевим голосом. Той крик озвався луною. Здавалось, довкола ревіла ціла юрба чудовиськ.
Ерагон подався трохи назад. Чи не доведеться їм часом вступати в бій із цією істотою? Аж раптом він відчув, як невідомий велетенський розум торкнувся його свідомості. Цей розум не був схожий на жоден інший, з якими Ерагонові досі доводилось мати справу. Він був не тільки великий і потужний, а ще й, сказати б, бурхливий і багатоликий. Це був ніби вітер у самісінькій серцевині шторму.
Ерагон навіть не встиг зрозуміти, що відбувається, як чужа свідомість уже пробилась крізь усі його захисти й здобула контроль над його думками. Уперше за весь час, відколи він практикувався з Глаедром, Арією та Сапфірою, Ерагон не зміг зупинити атаку. Він не зміг навіть уповільнити її. Зрештою, з таким самим успіхом він міг би спробувати голими руками повернути назад стрімкий гірський потік.
Плями світла й ревище безладних голосів зусібіч оточили його, якийсь безугавний хор заповнив кожен закуток, кожну шпаринку його єства. А потім Ерагон відчув, що чужинець немов розірвав його розум на кілька шматочків, кожен з яких усвідомлював присутність інших, але жоден не міг робити те, що хотів. Зір Вершника так само розпався на фрагменти. Тепер він бачив кімнату, немовби крізь призму коштовного каменю.
Шість різних спогадів промчали крізь його розламану свідомість. Ні. Ерагон не мав жодного наміру щось згадувати. Вони просто з’явились і промайнули, перш ніж він зумів їх простежити. У цей час його тіло нахилялось і згиналось, набуваючи різних поз. Потім його рука мимоволі підняла Брізінгр до рівня очей, і він побачив шість однакових версій меча. Чужинець навіть змусив його промовити якесь заклинання. Що то було таке, Вершник не розумів та й не міг зрозуміти, тому що єдині думки, котрі в нього зараз були, — ті, які йому дозволяла мати чужа свідомість. І при цьому Ерагон не відчував нічого, крім тривоги, що потроху-потроху зникала.
Здавалося, чужий розум цілими годинами уважно розглядав кожен його спогад, починаючи з того, як він вирушив з рідної ферми полювати на оленів, а через три дні знайшов яйце Сапфіри, аж до сьогоднішнього ранку. Десь у закутках розуму Ерагон відчував, що те саме переживає зараз і Сапфіра, але для нього це чомусь не мало жодного значення.
Нарешті, уже після того, як Ерагон, напевно, втратив би надію на звільнення, якби міг керувати своїми почуттями, розбурханий хор знову обережно зібрав докупи частинки його свідомості, а сам непомітно зник.
Від несподіванки Вершник не зміг утримати рівновагу, похитнувся вперед і впав на одне коліно. Сапфіра позаду нього теж похитнулась, змахнувши крилами.
«Що це було? — подумав Вершник. — І хто?»
Захопити їх обох водночас, а на додачу ще й Глаедра навряд чи був здатен навіть Галбаторікс!
Тим часом чужа свідомість знов підступила до розуму Ерагона, але на цей раз вона не атакувала. Натомість почувся голос:
«Прийми наші вибачення, Сапфіро! І ти, Ерагоне, вибач нам! Ми повинні були впевнитись у чистоті ваших намірів. Ласкаво просимо до Склепу Душ. Ми вже давно чекали на вас. І тебе, кузене, також ласкаво просимо. Ми раді, що ти ще живий. Візьми назад свої спогади і знай, що твоє завдання нарешті виконане».
Розряд енергії спалахнув між Глаедром і невідомим розумом. А вже наступної миті Глаедр ніби як скрикнув, від чого Ерагонові скроні почали болісно пульсувати. Хвиля змішаних емоцій промайнула від золотого дракона: скорбота, тріумф, зневіра, жаль, а над усім — почуття радості й спокою — таке сильне, що Ерагон спіймав себе на тому, що посміхається, не знати з якого дива. Торкнувшись Глаедрового розуму, Вершник відчув не одну незнайому свідомість, а безліч — і всі вони щось шепотіли й бубніли.
— Хто це? — спитав Ерагон, невідомо кого. Людина з головою дракона мовчки й незрушно стояла на своєму місці.
«Ерагоне, — озвалась Сапфіра. — Поглянь на стіну. Дивись…»
Вершник глянув — на округлій стіні були аж ніяк не кристали, як він спершу подумав. Стіну вкривали численні заглибини, і в кожній із них лежала блискуча кулька. Одні були великі, інші маленькі, та всі вони пульсували м’яким внутрішнім сяйвом, наче вуглинки, що жевріли в покинутому багатті.
Серце Ерагона на якусь мить завмерло, коли в його голові промайнув здогад, що то може бути.
Тоді він опустив погляд на темні предмети, розташовані на ярусах нижче. Вони були гладенькі, яйцеподібної форми й ніби вирізьблені з барвистого каміння. Так само, як і кульки, одні з них були великі, інші менші…
Раптова гаряча хвиля накрила Вершника. Він відчув, що може ось-ось упасти.
«Ні, це неможливо!» — подумав Ерагон.
Він хотів вірити в те, що бачив, але боявся, що то всього лиш звичайна ілюзія, створена задля того, щоб зрадити його сподівання. Та вже сама можливість глянути на те, що він так пристрасно хотів бачити, забила йому дух, приголомшила і вразила так сильно, що він не знав, що робити й казати. Сапфіра, здається, переживала те саме.
Зі стану заціпеніння їх вивів невідомий розум.
«Ви, любі, не помиляєтесь, — сказав він. — Ваші очі вас не обманюють. Ми — таємна надія нашої раси. Тут лежать наші серця сердець — останні вільні Елдунарі на землі — і тут-таки лежать яйця, які ми оберігаємо вже понад сотню років».
Ерагон не міг ані ворухнутись, ані дихнути.
«Яйця драконів… Сапфіро… яйця», — тільки й прошепотів він.
Вона тремтіла, немов від холоду, а луска вздовж її хребта стала як наче гостра й трохи настовбурчилась.
«Хто ви? — спитав Вершник у невідомого розуму. — І звідки нам знати, що вам можна вірити?»
«Мені здається, це правда, Ерагоне, —
