Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Я все зіпсував. Усе, що я сказав, що тоді видавалося таким розумним, насправді було найгіршим, що тільки міг сказати дурень. Тепер вона була в приміщенні й зітхала з полегшенням, бо нарешті мене позбулася.
Але вона всміхалася. Сміялася.
Нашої першої зустрічі дорогою з Тарбієна вона не пам’ятала. Я не міг справити на неї таке велике враження.
«Вкради мене», — сказала вона.
Я мав бути сміливішим і поцілувати її наприкінці. Я мав бути обережнішим. Я забагато говорив. Я замало сказав.
Розділ шістдесят третій
Ходіння й розмови
Вілем і Сіммон уже давно їли обід, коли я прийшов на наше звичне місце у дворі.
— Вибачте, — сказав я, поставивши свою лютню на бруківку біля лави. — Надто довго торгувався.
Я ходив на другий бік річки, щоб купити одну драхму ртуті та мішечок морської солі. Остання обійшлася мені дорого, але тепер я нарешті не турбувався про гроші. Якщо фортуна мені усміхнеться, то скоро мене підвищать у Промислі, а це означало, що моїм фінансовим негараздам невдовзі настане кінець.
На закупах в Імрі я також цілком випадково пройшовся повз той шинок, в якому зупинилася Денна, але її там не було, як не було і в «Еоліяні» та в тому парку, де ми зупинилися поговорити минулого вечора. Та я все одно був у чудовому настрої.
Я схилив футляр зі своєю лютнею набік й відкрив його, щоб сонце нагріло нові струни й допомогло їм розтягнутися. Тоді всівся на кам’яну лаву під флагштоком поруч із двома своїми друзями.
— То де ти був учора ввечері? — надміру невимушено поцікавився Сіммон.
Лише тоді я згадав, що ми планували минулого вечора зустрітися з Фентоном і пограти в кутики. Коли я побачив Денну, ці плани геть-чисто вилетіли в мене з голови.
— О Господи, Сіме, вибач. Як довго ви на мене чекали?
Він зиркнув на мене.
— Вибач, — повторив я, сподіваючись, що по мені видно, яким винуватим я почуваюся. — Я забув.
Сім усміхнувся на весь рот, не переймаючись цим.
— Не страшно. Здогадавшись, що ти не з’явишся, ми пішли до «Бібліотеки» пити й дивитися на дівчат.
— Фентон бісився?
— Лютував, — спокійно промовив Вілем, нарешті вступивши в розмову. — Заявив, що намне тобі вуха, як побачить наступного разу.
Сімова усмішка стала ще ширшою.
— Він обізвав тебе дурноголовим е’ліром, який не поважає вищих за себе.
— Говорив дещо про твоє походження та статевий потяг до тварин, — сказав Вілем із серйозним обличчям.
— «…у тейлінській рясі!» — проспівав Сіммон із повним ротом. Тоді розсміявся й почав задихатись. Я постукав його по спині.
— Де ти був? — запитав Вілем, поки Сім намагався відновити дихання. — Анкер казав, що ти пішов завчасно.
Чомусь я зрозумів, що не хочу говорити про Денну.
— Зустрів одну людину.
— Важливішу за нас? — запитав Вілем з відвертістю, яку можна було сплутати з сухим гумором або осудом.
— Дівчину, — зізнався я.
Він підняв одну брову.
— Ту, за якою ти бігав?
— Ні за ким я не бігав, — заперечив я. — Вона мене знайшла в Анкера.
— Добрий знак, — промовив Вілем.
Сіммон мудро кивнув, а тоді глянув із грайливим блиском в очах.
— То ви виконували якусь музику? — Він штурхнув мене ліктем і заворушив бровами вгору-вниз. — Маленький дуетик?
Вигляд у нього був надто абсурдний, щоб я на це образився.
— Ніякої музики. Вона просто хотіла, щоб хтось провів її додому.
— Провів її додому? — багатозначно повторив він, знову заворушивши бровами.
Цього разу це не так мене розвеселило.
— Надворі було темно, — серйозно пояснив я. — Я просто провів її назад до Імрі.
— Ой, — розчаровано промовив Сім.
— Ти рано пішов від Анкера, — повільно проказав Віл. — А ми прочекали годину. Хіба на дорогу до Імрі та назад тобі треба дві години?
— Ми довго йшли, — визнав я.
— Довго — це скільки? — запитав Сіммон.
— Кілька годин. — Я глянув убік. — Шість.
— Шість годин? — перепитав Сім. — Слухай, мені здається, що я маю право дізнатися трохи більше, бо ж останні два витки слухав, як ти торочиш про неї.
Я дещо наїжачився.
— Я не торочу. Ми просто йшли, — сказав я. — Розмовляли.
Сім у цьому явно сумнівався.
— Ой, та ну тебе. Шість годин?
Вілем торкнувся Сіммонового плеча.
— Він каже правду.
Сіммон позирнув на нього.
— Чому ти так вирішив?
— Коли він бреше, його слова здаються щирішими.
— Якщо ви обидва помовчите хвилинку, я розповім вам усе. Згода? — Вони кивнули. Я опустив погляд на руки, намагаючись зібратися з думками, але вони ніяк не хотіли впорядковуватися. — Ми пішли довгою дорогою до Імрі, на якийсь час зупинилися на Кам’яному мості. Зайшли до парку за містом. Посиділи біля річки. Говорили ми… та, у принципі, ні про що. Про те, де побували. Про пісні… — Я зрозумів, що верзу казна-що, і стулив пельку. Далі я підбирав слова обережно. — Я думав, чи не зробити щось іще, а не тільки йти й говорити, але… — Я зупинився. Я й гадки не мав, що сказати.
Якусь мить вони обидва мовчали.
— Оце так, — зачудувався Вілем. — Могутній Квоут, звойований жінкою.
— Якби я тебе не знав, я подумав би, що ти злякався, — не зовсім серйозно промовив Сіммон.
— Та ти правильно сказав: я злякався, — тихо відповів я, знервовано витираючи руки об штани. — Ти б теж злякався, якби зустрівся якось із нею. Я тільки й можу, що сидіти тут, замість побігти до Імрі в надії побачити її у вітрині крамниці або проминути її, переходячи вулицю. — Я непевно всміхнувся.
— То вперед. — Сіммон усміхнувся й злегка штовхнув мене. — Полотном дорога. Якби я знав таку жінку, я б не сидів тут і не обідав з такими, як оце ви. — Він прибрав волосся з очей і знову штовхнув мене вільною рукою. — Уперед.
Я не зрушив із місця.
— Це не так легко.
— У тебе нічого не буває легко, — пробурчав Вілем.
— Звісно, це так легко, — засміявся Сіммон. — Піди розкажи їй дещо з того, що тільки-но розповів нам.
— Атож, — озвався я з похмурим сарказмом. — Якби ж то це було так просто, все одно що заспівати. До того ж я не знаю, чи захотіла б вона це почути. Вона особлива… Навіщо їй я?
Сіммон щиро поглянув на мене.
— Вона пішла тебе шукати. Ти їй явно для чогось потрібен.
На мить запала тиша, і я поквапився змінити тему, поки є можливість.
— Манет дозволив мені
