Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Вона скоса поглянула на мене.
— Якщо цей чоловік — ти, то він, думаю, вигадав би якісь розумні слова та став би сподіватися на те, що питання забуто. — Вона схилила голову набік. — Але це не так. Яку квітку ти відібрав би для мене?
— Чудово, дай-но мені подумати. — Я повернувся до неї, а тоді відвернувся. — Розгляньмо їх по черзі. Можливо, добре підійде кульбаба — вона яскрава, а ти не позбавлена яскравості. Але кульбаби є повсюди, а такі, як ти, трапляються не повсюди. Троянди ми вже розглянули й відкинули. Беладона? Ні. Кропива?.. Можливо.
Вона скривилася в удаваному обуренні й показала мені язика.
Я торкнувся пальцем губ, ніби передумуючи.
— Ти маєш рацію, вона підходить хіба що твоєму язику.
Вона пирхнула та схрестила руки на грудях.
— Вівсюг! — вигукнув я так, що вона приголомшено засміялася. — Тобі пасує його дикість, але ця квіточка невелика й сором’язлива. Через це, а також з інших, — я прокашлявся, — більш очевидних причин, ми, гадаю, не зупинимося на вівсюгу.
— Шкода, — сказала вона.
— Маргаритка — добрий варіант, — нестримно просувався вперед я, не дозволяючи їй відвернути свою увагу. — Висока та струнка, охоче росте на узбіччях. Міцна квітка, не надто тендітна. Маргаритка самодостатня. Гадаю, вона може тобі підійти… Але продовжимо розглядати наш список. Ірис? Надто кричущий. Чортополох надто відсторонений. Фіалка надто лаконічна. Триліум? Гм-м-м, оце варіант. Прекрасна квітка. Не піддається культивації. Текстура його пелюсток… — Я зробив найсміливіший рух у своєму короткому житті й ніжно торкнувся її шиї збоку двома пальцями. — …досить гладенька, щоб дорівнятися до твоєї шкіри. Якраз. Але він надто близький до землі.
— Непоганий букет ти мені приніс, — лагідно сказала вона. Несвідомо підняла руку до шиї в тому місці, де я її торкнувся, потримала її там секунду, а тоді опустила.
Добрий знак чи поганий? Вона стирала мій дотик чи наближала до себе? Я як ніколи сильно засумнівався й вирішив просуватися вперед, більше не вдаючись до явного ризику. Я зупинився.
— Квітка селас.
Вона зупинилася й повернулася до мене.
— Стільки всього, а ти обираєш квітку, якої я не знаю? Що це за квітка селас? Чому?
— Це темно-червона квітка, що росте на міцній стеблині. Листя в неї темне й тендітне. Найкраще вони ростуть у тінистих місцях, але сама квітка цвіте завдяки тому, що знаходить випадкові промінчики сонця. — Я подивився на неї. — Це тобі підходить. У тобі є багато такого, що є і тінню, і світлом водночас. Вона росте в лісній глушині та є рідкісною, тому що доглядати таку квітку, не шкодячи їй, може лише вправна людина. Вона має чудовий запах, на неї багато полюють, але її рідко знаходять. — Я зупинився й демонстративно оглянув її. — Так, оскільки я змушений обирати, я б обрав селас.
Вона подивилася на мене. Відвела погляд.
— Ти надто високої думки про мене.
Я всміхнувся.
— Можливо, ти надто низької думки про себе.
Вона помітила мій усміх і зблиснула усміхом мені у відповідь.
— На початку списку ти був ближчим до істини. Маргаритки, прості й милі. Шлях до мого серця пролягає через маргаритки.
— Я це запам’ятаю. — Ми знову пішли. — А яку квітку ти принесла б мені? — подражнився я, бажаючи заскочити її зненацька.
— Вербовий цвіт, — сказала вона, не завагавшись ані на секунду.
Я замислився на цілу хвилину.
— Хіба у верб буває цвіт?
Замислившись, вона глянула вгору, а тоді вбік.
— Не думаю.
— Отже, він — рідкісний і приємний подарунок. — Я захихотів. — А чому вербовий цвіт?
— Ти нагадуєш мені вербу, — з легкістю пояснила вона. — Сильну, глибоко вкорінену й сховану. Ти легко починаєш рухатися, коли приходить буря, але ніколи не заходиш далі, ніж бажаєш.
Я підняв руки, ніби захищаючись від удару.
— Припини цей потік солодких слів, — запротестував я. — Ти бажаєш підкорити мене своїй волі, але це не спрацює. Для мене твої лестощі — це просто вітер!
Вона на мить подивилася на мене, ніби пересвідчуючись у тому, що я закінчив свою тираду.
— Верба більше за всі інші дерева, — промовила вона з кривим усміхом на витончених вустах, — кориться бажанням вітру.
Зорі підказали мені, що минуло вже п’ять годин. Але коли ми прийшли до «Дубового весла», де вона мешкала в Імрі, здавалося, ніби часу майже не спливло. Біля дверей я на мить, яка протривала цілу годину, замислився, чи не поцілувати її. Ця думка вже з десяток разів спокушала мене на дорозі, поки ми говорили; коли ми зупинилися на Кам’яному мості, щоб подивитися на річку у світлі місяця, під липою в одному з парків Імрі…
Тоді я відчував, як між нами зростає напруга, щось майже матеріальне. Коли вона скоса поглядала на мене зі своєю потайною усмішкою, нахиляла голову вбік, я, бачачи, як вона майже прямо дивиться на мене, мимоволі думав, що вона, певно, сподівається, що я зроблю… щось. Обійму її однією рукою? Поцілую? Звідки дізнатись? Як я можу бути впевненим?
Ніяк. Тож я опирався її привабливості. Я не хотів припускати надто багато, не хотів образити її чи зганьбитися сам. Ба більше, я сумнівався через Деохову пересторогу. Можливо, мої почуття викликані лише природним чаром Денни, її харизмою.
Як і всі хлопчаки мого віку, я був телепнем у всьому, що стосувалося жінок. Різниця між мною та іншими полягала в тому, що я болісно усвідомлював своє невігластво, тим часом як інші, приміром, Сіммон, постійно сідали маком, ганьблячи себе своїми незграбними залицяннями. Мені здавалося, що найгірше виявити симпатію до Денни так, що їй не сподобається, і почути, як вона сміється над незграбністю моєї спроби. Найбільше мені не подобається робити щось погано.
Тож я розпрощався з нею й провів її поглядом за бічні двері «Дубового весла». Глибоко вдихнув і ледве стримався, щоб не засміятися чи не затанцювати. Я був сповнений її, запаху вітру, що проходив крізь її волосся, звуку її голосу, тіней від місячного світла на її обличчі.
Далі я поволі спустився з небес на землю. Не встиг я зробити й шести кроків, як уже похнюпився, наче вітрило, коли вітер вщухає.
