Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні
«Тепер можеш поснідати як слід», — сказала Сапфіра.
Спершу Ерагон тільки витріщився на неї, а потім почав сміятись. Він реготав усе голосніше й голосніше, аж доки не зігнувся від сміху, схопившись за живіт і ледве дихаючи.
«І що тут смішного?» — здивувалась Сапфіра й понюхала закопчену мушлю.
«А й справді, Ерагоне, чого ти смієшся?» — спитав Глаедр.
Та Ерагон лиш хитав головою й сопів.
— Тому що… — нарешті видушив він, а потім заговорив подумки, так, щоб Глаедр теж міг його чути. «Тому що… та ні… ви тільки уявіть — яєчня зі слимаком!..» Ерагон знов почав реготати: «Або… стейки зі слимака!.. Зголоднів? Спробуй стеблинку! Іще? З’їж очне яблуко! Кому потрібна медовуха, коли є слимак?! А можна поставити стеблинки в чашку, як букет квітів…» Вершник сміявся так сильно, що аж упав на одне коліно, хапаючи повітря ротом. Сльози текли йому з очей.
Сапфіра теж не витримала й розтулила в посмішці свою зубасту пащеку.
«Інколи ти такий дивний, Ерагоне, дуже дивний… — покректуючи, сказала вона й знову понюхала мушлю: — А трохи медовухи не завадило б».
«Ну, нарешті ти попоїла», — і подумки, і вголос підхопив Ерагон.
«Не дуже багато, але досить, щоб повернутися до варденів».
Нарешті Ерагон таки вгамував регіт. Він підійшов до слимака й копнув його краєм черевика:
«Минуло надто багато часу відтоді, як на Вройнгарді жили дракони. Мабуть, ти, друже, не до кінця розумів, чим був, коли спробував зробити з мене легку закуску… Між іншим, це була б просто жалюгідна смерть: стати обідом для слимака».
«Зате вікопомна», — не без гумору сказала Сапфіра.
«Справді, вікопомна», — згодився Вершник, відчуваючи нову хвилю сміху.
«То як, молодь, що я вам казав про перше правило полювання?» — озвався Глаедр.
«Не переслідуй здобич, доки не впевнишся, що це справді здобич», — разом відповіли Ерагон і Сапфіра.
«Ото ж бо й воно», — підсумував Глаедр.
«Уся оця гусінь, примарні птахи, а тепер іще й гігантські слимаки… — сказав Ерагон. — Як могли використані під час битви закляття створити їх?»
«Справа в тому, — відповів Глаедр, — що Вершники, дракони й клятвопорушники під час бою вивільнили колосальну кількість енергії. Частину її поглинули заклинання, але багато залишилось. Ті, хто вижив, щоб розповісти про це, сказали, що через якийсь час світ наче збожеволів… Мабуть, саме цю енергію поглинули предки гусениць і птахів, яких ти сьогодні бачив. Вона змінила їх. А от щодо слимаків, то тут ти помиляєшся. Це — сналглі. І вони завжди жили тут, на Вройнгарді. То була улюблена їжа для нас — драконів. Сапфіра тепер розуміє, чому саме».
«Мабуть, не тільки тому, — мугикнула й облизнулась Сапфіра, — що їхня плоть ніжна й смачна, а ще й тому, що їхні мушлі корисні для травлення».
«Але якщо вони були звичайні тварини, тоді чому мій захист не зупинив їх? — збентежено спитав Ерагон. — Від самого початку я повинен був відчувати наближення небезпеки».
«А ось це вже, — відповів Глаедр, — могло стати наслідком битви. Магія не створила сналглів, та це аж ніяк не означає, що на них не вплинули ті сили, котрі так змінили цей острів. Так чи інакше, нам не слід довго залишатись тут без потреби. Краще покинути цю місцину до того, як іще одна невідома істота спробує скуштувати нас».
Сапфіра допомогла Ерагонові розламати тріснуту мушлю горілого слимака. При світлі червоного магічного вогника Вершник сяк-так очистив безхребетну тушу. Це була дуже неприємна робота, але іншого виходу він не бачив. Заривши тушу неподалік від вогнища, Сапфіра повернулася на те місце, де вона лежала раніше, знову згорнулась у клубок і заснула. Ерагон узяв свою ковдру, сідельні в’юки, в одному з яких лежало Глаедрове серце сердець, і переніс усе це до Сапфіри. Нарешті він заліз під її крило й умостився в теплому, темному й затишному куточку між шиєю та тілом. Тут він і провів решту ночі, розмірковуючи й мріючи.
Надходив новий день. Як і попередній, він був сірий і похмурий. Схили гір та вершини пагорбів вкривав тонкий шар снігу, повітря було морозяне. Судячи з усього, за якийсь час мав піти сніг.
Втомлена Сапфіра не ворушилась, аж доки сонце повністю не зійшло над горами. Ерагонові кортіло вирушити звідси якомога швидше, але він дозволив драконові виспатись. Ясна річ, дракон повинен був відновити сили для перельоту.
Тільки-но прокинувшись, Сапфіра одразу ж відкопала тушу слимака, й Ерагон приготував гарний сніданок зі слимачини… Вершник не знав, як назвати цю страву: бекон зі слимака? Та як би вона не називалась, м’ясо було чудове, й Ерагон з’їв його більше, ніж зазвичай. Сапфіра тим часом жадібно пожирала те, що залишалось. Після сніданку вони ще якийсь час почекали. Нарешті Ерагон згорнув свою ковдру, пристебнув Сапфірі сідло, і вони разом із Глаедром вирушили до скелі Кутіан.
СКЕЛЯ КУТІАН
На цей раз дорога до яблуневої алеї видалася значно коротшою, ніж напередодні. Але сучкуваті дерева виглядали так само загрозливо, тож увесь час, доки вони пробиралися хащами, Ерагон тримав руку на Брізінгрі.
Як і минулого разу, він та Сапфіра зупинились на краю зарослої галявини перед скелею Кутіан. Зграя воронів сиділа на грубому уламку каменя. Побачивши Сапфіру, вони з голосним карканням злетіли в повітря — гіршої прикмети Ерагон навіть уявити собі не міг.
Доволі довго, десь із півгодини, Ерагон стояв непорушно, промовляючи одне за одним заклинання. Він шукав магію, годну завдати шкоди йому, Сапфірі чи Глаедрові. Юнак добре відчував, що вся галявина, скеля Кутіан та й решта острова були вкриті рясним-рясним мереживом чар. Деякі заклинання, що залягали в глибинах землі, мали таку силу, що здавалося, ніби під ногами тече повновода ріка енергії. Інші були геть крихітні й наче зовсім безвинні, інколи діючи всього лиш на одну квітку або одну-єдину гілочку дерева. Добра половини чарів, судячи з усього, були пасивні — їм або не
