Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Спогади у зболілій Піпіновій голові поволі зібралися докупи й відокремилися від примар зі сновидіння. Звісно: він і Мері побігли до лісу. Що ж на них тоді найшло? Чому вони так бездумно кинулися невідь-куди, не послухавши старого Бурлаки? Довго бігли кричучи, — він не пригадував до пуття, як довго та як далеко; а потому раптом налетіли просто на гурт орків, котрі стояли і прислухалися, здається, не бачачи Мері та Піпіна, доки ті самі опинились у їхніх руках. Бідолашний старий Мері!

Потому з-за дерев вискочив Боромир. Він дав оркам бій. Багатьох убив, а решта втекла. Та не встигли гобіти і їхній рятівник пройти й півдороги назад, як на них знову напали: щонайменше сотня орків (декотрі з них були дуже великі) сипнула на них зливу стріл, і багато поцілило у Боромира. А Боромир сурмив у свій великий ріг, поки задзвеніли ліси. Спершу орки злякались і відступили; проте, коли збагнули, що рогу відповідає тільки відлуння, то розпочали стократ лютішу атаку. Далі Піпін мало що міг пригадати. Останній його спогад був про Боромира, який сперся на дерево, витягаючи з тіла стрілу; тоді зненацька запала темрява.

«Мабуть, мене вдарили по голові, — сказав він сам до себе. — Цікаво, чи тяжко поранено нещасного Мері? Що сталося з Боромиром? Чому орки нас не вбили? Де ми, і куди нас ведуть?»

На ці запитання він не мав відповіді. Йому було холодно і млосно. «Навіщо Ґандальф переконав Ельронда, і той дозволив нам піти? — подумав він. — Яка з мене була користь? Лише докука: тягар, частина вантажу. А тепер мене викрали, і я став частиною вантажу орків. Сподіваюся, хтось прийде й порятує нас! Але чи слід мені сподіватися на це? Хіба не порушить це всі плани Загону? От якби я міг звільнитися!»

Піпін трохи поборсався, та марно. Один із орків, котрий сидів поблизу, засміявся і сказав щось своєму напарникові їхньою огидною мовою.

— Лежи, поки можеш, малий дурню, — звернувся він відтак до Піпіна — цього разу спільною мовою, яка в його вустах звучала майже так само гидко, як і його рідна. — Лежи, поки можеш! Скоро ми знайдемо, чим зайняти твої ноги. Поки доберемося додому, ти шкодуватимеш, що вони взагалі в тебе є.

— А якби все тут було по-моєму, ти вже жалкував би, що не помер, — сказав другий. — Ти в мене ще пищатимеш, дрібний щурко!

Він схилився над Піпіном, тицьнувши свої жовті ікла мало не в обличчя гобітові. У руці орк тримав чорного ножа з довгим зазубреним лезом.

— Тихо будь, бо полоскочу тебе цим, — просичав.

— Не привертай до себе уваги, інакше я можу й забути те, що мені наказували. Кляті ісенґардці! Уґлук у баґронк та пушдуґ Саруман-ґлоб бубгош скаї...

Він вивергнув довгу гнівну тираду орківською мовою, поволі переходячи на шепіт і бурмотіння.

Нажаханий Піпін боявся й поворухнутися, хоча йому дедалі сильніше боліли щиколотки та зап'ястя, а каміння під ним нестерпно муляло спину. Щоби чимось зайняти голову, він уважно прислухався до всього, що міг почути. Довкола лунала безліч голосів, і, хоч орківська мова завжди була сповнена ненависті й люті, гобіт зрозумів, що між його поневолювачами розпочалося щось на кшталт сварки, причому суперечка розпалювалася.

Піпін здивувався, усвідомивши, що непогано розбирає їхні слова: чимало орків послуговувалося звичайною мовою. Вочевидь, тут зібралися представники двох чи трьох зовсім різних племен, котрі не могли порозумітись орківською говіркою. Запекла суперечка точилася щодо того, як їм тепер слід учинити: в який бік іти і що зробити з полоненими.

— Нема часу вбити їх як годиться, — сказав один.

— Нема часу розважитись у цих мандрах.

— Нічого не вдієш, — сказав інший. — Може, вб'ємо їх швидко, вб'ємо їх просто зараз? Від них, клятих, самі біди, а ми поспішаємо. Невдовзі вечір, і нам треба рухатися далі.

— Накази, — глибоким риком озвався третій голос.

— Убити всіх, але не півмірків; їх треба привести ЖИВИМИ і якнайшвидше. Такі в мене накази.

— Навіщо вони? — запитало кілька голосів. — Навіщо живими? З них що, гарна здобич?

— Ні! Я чув, що один із них щось має, щось потрібне для Війни, якусь ельфійську штуку абощо. Хай там як, а їх обох мають допитати.

— Це все, що ти знаєш? Чому би тоді нам не обшукати їх і не дізнатися про все зараз? Може, в них є те, що і нам знадобиться?

— Дуже цікаве зауваження, — хихикнув голос, м'якший за інші, та зліший. — Мабуть, доведеться про це доповісти. Бранців не можна обшукувати чи грабувати — так мені наказували.

— І мені також, — сказав глибокий голос. — Живими й такими, якими ви їх упіймали, бранців не чіпати. Так мені наказували.

— А нам — ні! — озвався один із перших голосів.

— Ми пройшли увесь шлях од Копалень, аби вбивати і мститися за свій народ. Я хочу вбити і повернутися на північ.

— Можеш хотіти, скільки завгодно, — відказав рикливий голос. — Я Уґлук. Я наказую. Я повертаюся до Ісенґарда найкоротшою дорогою.

— Хто наш господар: Саруман чи Величне Око? — запитав злий голос. — Нам треба негайно вертатися до Луґбурца.

— Якби ми могли переправитися через Велику Ріку, то так і було б, — сказав інший. — Але нас надто мало, щоби ризикнути і спуститися до мостів.

— Я можу переправитися, — сказав злий голос. — Трохи північніше звідси на східному березі нас чекає крилатий назґул.

— Можеш, можеш! Тоді ти полетиш геть, забравши полонених, і тобі дістануться всі гроші й слава у Луґбурці, а нас залишиш чвалати, скільки стане сили, Конячою Країною. Ні, ми повинні триматися разом. Ці землі небезпечні: тут повно підлих повстанців і бандитів.

— Ага, мусимо триматися разом, — гарикнув Уґлук. — Я не довіряю тобі, мала свине. Якщо ти не у своєму свинарнику, то всього боїшся. Якби не ми, ви всі вже давно повтікали би. Ми бойові урук-гаї! Ми вбили великого воїна. Ми захопили бранців. Ми слуги Сарумана Мудрого, Білої Руки, — Руки, що годує нас людською плоттю. Ми прийшли з Ісенґарда, ми привели вас сюди, і ми