Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
Коли ґном розпалив невелике яскраве полум'я, троє побратимів присунулися до нього й сіли разом, затуляючи світло своїми постатями в каптурах. Леґолас поглянув угору на гілки дерева, які розпростерлися над ними.
— Дивіться! — сказав він. — Дерево радіє вогню!
Можливо, танцівливі тіні ввели в оману його зір, одначе кожному з трьох привиділося, ніби віття коливалося сюди-туди, щоб опинитися над полум'ям, а горішні гілки схилялися донизу; брунатні листки ніби виструнчились і терлись одні до одних, — мов безліч холодних сухорлявих рук, які втішаються теплом.
Запала тиша, бо зненацька темний непізнаний ліс, який був зовсім поруч, показав себе великою та неосяжною сутністю, сповненою прихованих намірів. За мить знов озвався Леґолас:
— Келеборн застерігав, аби ми не заходили глибоко у Фанґорн. Знаєш чому, Араґорне? Які казки про цей ліс чув Боромир?
— У Ґондорі й не тільки я чув чимало історій, — відповів Араґорн, — але, якби не Келеборнові слова, вважав би їх лише казками, які складають люди, коли справжнє знання занепадає. Я саме збирався запитати тебе, в чому їхня суть. Але якщо цього не знає ельф із лісу, то що може відповісти людина?
— Ти мандруєш довше за мене, — відказав Леґолас. — На своїй батьківщині я не чув про цей ліс нічого, крім пісень, які розповідають, що в давнину тут мешкали онодрими, що їх люди називають ентами; Фанґорн — прадавній ліс, прадавній навіть за мірками ельфів.
— Так, він прадавній, — погодився Араґорн, — прадавній, як і праліс біля Курганних Пагорбів, але значно більший. Ельронд каже, що вони споріднені між собою — ці два останні оплоти могутніх лісів Прадавніх Часів, коли Первородні вже блукали, а люди ще спали. Проте Фанґорн береже і свої особливі таємниці. Які саме — я не знаю.
— А я й не хочу знати, — сказав Ґімлі. — Нехай ніхто з мешканців Фанґорну не хвилюється через мене!
Потому побратими тягнули жереб, аби визначити послідовність вартування, і першому стояти на чатах випало Ґімлі. Інші двоє полягали. Майже відразу ж їх огорнув сон.
— Ґімлі! — дрімотно прошепотів Араґорн. — Запам'ятай: у лісі Фанґорн небезпечно відрізати галузку чи пагін од живого дерева. Проте й не заходь далеко в пошуках сухого хмизу. Ліпше вже хай помре вогонь! Гукай мене, якщо буде потрібно!
З тим він і заснув. Леґолас лежав нерухомо, склавши свої гарні руки на грудях, з відкритими очима, в яких жива ніч змішувалася з глибоким сном, як то буває в ельфів. А Ґімлі, згорбившись, сидів біля вогню, задумливо проводячи великим пальцем по лезу сокири. Шуміло дерево. Інших звуків не було чути.
Раптом Ґімлі підвів голову й побачив на краю освітленого кола похиленого старця, котрий, загорнувшись у сірий плащ, спирався на патерицю; капелюх зі широкими крисами приховував його очі. Ґімлі зірвався на ноги. На мить йому від здивування відняло мову, він не міг навіть скрикнути, хоча відразу подумав, що це Саруман запопав їх. А Араґорн і Леґолас, прокинувшись од його різкого руху, сіли і втупили очі у старця. Той не подавав ані голосу, ні жодних знаків.
— Ну ж бо, отче, чим ми можемо прислужитися? — запитав Араґорн, схопившись на рівні. — Підходь і зігрійся, якщо ти змерз!
Він ступив уперед, але старець кудись подівся. Поблизу від нього не залишилось і сліду, а далеко заходити мандрівники побоялися. Місяць сів, і ніч стала дуже темна.
Раптом Леґолас скрикнув:
— Коні! Наші коні!
Коней не стало. Тварини висмикнули кілки, до яких їх припнули, і зникли. На якийсь час троє побратимів непорушно завмерли й мовчали: черговий удар підступної долі неабияк збентежив їх. Вони стояли під склепіннями Фанґорну, і незліченні милі відокремлювали їх од роганців — єдиних їхніх друзів у цій безкраїй і небезпечній землі. Доки тривало їхнє заціпеніння, їм причулося, ніби десь далеко в ночі хропуть та іржуть коні. Потому все знову стихло, крім холодного шурхоту вітру.
— Що ж, їх не стало, — озвався нарешті Араґорн. — Ми не можемо їх ані знайти, ні спіймати; тож, якщо вони не повернуться з власної волі, доведеться нам обходитися без них. Ми вирушили пішки й пішки продовжимо наші мандри.
— Пішки! — буркнув Ґімлі. — Ногами можна йти, проте вони нас не прогодують.
Й він, підкинувши трохи хмизу до вогню, гепнувся на землю біля багаття.
— Лише кілька годин тому ти не хотів сідати на роганського коня, — засміявся Леґолас. — Гляди, бо ще перетворишся на вершника.
— Ледве чи я матиму для того нагоду, — відказав Ґімлі.
— Якщо хочете знати мою думку, — почав він знову по хвилі, — я скажу вам, що то був Саруман. Хто ж іще? Пригадуєте Еомерові слова: він ходить усюди в подобі старця в каптурі й у плащі. Так сказав Еомер. Саруман щез разом із нашими кіньми чи налякав їх — отак. І згадаєте мої слова: на нас чекають іще більші клопоти!
— Я не забуду твоїх слів, — сказав Араґорн. — Але я також помітив, що той старець був у капелюсі, а не в каптурі. Проте це не означає, що ти помиляєшся у здогадах і що тут нам не загрожує небезпека і вночі, й удень. Одначе зараз найкраще, що ми можемо зробити, — це відпочивати, доки маємо змогу. Я стану на варту, Ґімлі. Мені радше потрібно подумати, ніж поспати.
Ніч повільно минала. Леґолас змінив Араґорна, а Ґімлі — Леґоласа, і чати їхні добігали кінця. Нічого особливого вже не трапилося. Старець не з'являвся, а коні не повернулися.
Розділ 3
Урук-Гаї
іпіна огортав темний і тривожний сон: йому вчувалося, ніби його слабенький голос відлунює в чорних тунелях, гукаючи: «Фродо, Фродо!» Та замість Фродо на нього з пітьми вишкірялися сотні жахливих орківських пик, сотні жахливих рук хапали його зусібіч. Де ж Мері?Гобіт прокинувся. Холодний вітерець торкався його обличчя. Він лежав на спині. Наближався вечір, і небо вгорі тьмяніло. Піпін повернувся і з'ясував, що сон був не набагато гірший за дійсність. Його зап'ястки, ноги та щиколотки було скручено мотузками.
