Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Белькочучи щось собі під ніс, Еотайн пішов, аби передати наказ іншим. І незабаром вони поїхали, залишивши Еомера з трьома побратимами.

— Дивним здається мені все, що ти розповів, Араґорне, — мовив той. — Хоча ти, без сумніву, кажеш правду: люди з Марки не брешуть, тому їх важко обдурити. Проте ти не сказав усього. Чи не повіси зараз більше про своє завдання, щоби я правильно розсудив, що маю чинити?

— Я вирушив із Імладрісу, як називають його в піснях, багато тижнів тому, — відповів Араґорн. — Зі мною пішов Боромир із Мінас-Тіріта. Мене вирядили до того міста разом із Денеторовим сином, аби допомогти його народу у війні проти Саурона. Та Загін, до якого я долучився, мав інше завдання. Але про це завдання я нині не говоритиму. Ґандальф Сірий був нашим очільником.

— Ґандальф! — скрикнув Еомер. — Ґандальф Сірий Плащ відомий у Марці, та попереджаю: ймення його вже не слугує ключем до королівської ласки. Він гостював у нашій землі не раз, доки людської пам'яті, — приходив, коли йому заманеться: через три місяці чи через багато років. Однак завжди був провісником дивних подій — накликав лихо, як дехто каже тепер... Власне, саме після його останнього візиту влітку все пішло шкереберть. Тоді в нас почалися клопоти зі Саруманом. Бо ми вважали Сарумана нашим другом, але прийшов Ґандальф і застеріг нас, що в Ісенґарді готують раптову війну. Він сказав, що й сам був полоненим в Ортанку і ледве втік звідтіля, відтак прохав нашої допомоги. Але Теоден не захотів його слухати, й він пішов геть! Не вимовляй уголос імені Ґандальфа при Теодені! Він гнівається. Адже Ґандальф забрав коня, що зветься Тіньогрив, — найціннішого з усіх скакунів короля, ватажка меарасів, на яких може їздити лише Володар Марки. Зачинателем їхньої породи був могутній Еорлів кінь, який умів розмовляти людською мовою. Сім ночей тому Тіньогрив повернувся: проте королівський гнів не згас, бо кінь уже здичавів і не дозволяє нікому себе осідлати.

— Значить, Тіньогрив одинцем знайшов сюди шлях із далекої Півночі, — сказав Араґорн, — адже там вони попрощалися з Ґандальфом. На жаль, Ґандальф уже не сяде на нього. Сірий Плащ зірвався в пітьму Копалень Морії й не повернеться звідти.

— Гнітючі новини, — відказав Еомер. — Принаймні для мене та для багатьох інших, якщо не для всіх: у чому ти переконаєшся, коли постанеш перед королем.

— Цю страхітливу новину мало хто в цій землі здатен осягнути, хоча вона може гостро вразити всіх, іще доки збіжить нинішній рік, — промовив Араґорн. — Одначе, коли гинуть великі, менші повинні заступати на їхнє місце. На мене було покладено провадити Загін довгою дорогою з Морії. Ми пройшли через Лорієн — і про нього тобі найліпше довідатися правду, перш ніж ти знову заговориш, — а звідти, здолавши багато миль Великої Ріки, дісталися до водоспаду Раурос. Там Боромир загинув од рук тих орків, котрих ви знищили.

— Ваші новини — суцільне горе! — збентежено скрикнув Еомер. — Ця смерть — непоправна шкода для Мінас-Тіріта і для нас усіх. Гідний був муж! Усі його славили. Він нечасто бував у Марці, бо постійно воював на східних кордонах, але я бачив його. Мені Боромир здався схожим радше на прудких синів Еорла, ніж на суворих ґондорців, і, мабуть, він став би видатним капітаном свого народу, якби дожив до відповідного часу. Та про це горе до нас із Ґондору не долинуло ні слова. Коли він загинув?

— Нині минає четвертий день, відколи його вбили, — відповів Араґорн, — і від вечора того дня ми мандруємо з-попід тіні Тол-Брандіру.

— Пішки? — не йняв віри Еомер.

— Так, як ти й бачиш.

Еомерові очі розширилися від подиву.

— Бурлака — надто нікчемне ім'я, сину Араторна, — сказав він. — Я назву тебе Крилоногом. Про цей учинок трьох друзів співатимуть у багатьох залах. Двадцять миль і ще дев'ять пройшов ти до кінця четвертого дня! Елендилів рід і справді витривалий!.. Одначе, володарю, що хочеш ти, аби я зробив? Я мушу поспішати назад до Теодена. Зі своїми людьми я говорю з осторогою. Правда те, що ми наразі не ведемо відкритої війни з Чорною Землею, бо близько біля королівського вуха стоять особи, котрі накаркують йому погані поради. Проте війна гряде. Ми не зрадимо давнього союзу з Ґондором, і, доки він боротиметься, ми допомагатимемо йому: так кажу я, і так кажуть ті, хто зі мною. Я відповідальний за Східну Марку — дільницю Третього Маршала, тож переселив усі табуни та пастухів по той бік Ентави, а тут залишив тільки сторожу та прудконогих розвідників.

— То ви не платите данини Сауронові? — запитав Ґімлі.

— Не платимо й ніколи не платили, — відповів Еомер, і очі його спалахнули, — хоча до вух моїх долинала така брехня. Кілька років тому Володар Чорної Землі хотів купити в нас коней за велику ціну, проте ми відмовили йому, адже він використовує тварин на лихе. Тоді він наслав сюди орківські орди, і вони забрали зі собою все, що могли, вибираючи завжди тільки чорних коней: нині в нас мало залишилося таких. Саме тому ми запекло воюємо з орками... Але тепер найбільша наша біда — Саруман. Він заявив про своє право володіти цією землею, і вже багато місяців між ним і нами точиться війна. Він узяв до себе на службу орків, і вовковершників, і лихих людей, закривши для нас вхід у Роганську Ущелину, тож ми, здається, обложені зі сходу і зі заходу... Нелегко протистояти такому ворогові: він чарівник хитрий і вправний у чаклуванні, має багато подоб. Кажуть, Саруман ходить то тут, то там, прикинувшись старцем у каптурі й у плащі, дуже схожим на Ґандальфа, як багато хто тепер пригадує. Його шпигуни прослизають крізь будь-які сіті, його птахи, що приносять лихі знамення, безперервно літають у небі. Не знаю, чим усе це закінчиться, бо серце зраджує мене, та я майже певен, що не всі його друзі живуть лише в Ісенґарді. Зрештою, коли ти прибудеш у дім короля, то сам усе побачиш. Чи ти не підеш? Невже я марно сподіваюся, що тебе мені послано,