Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
Орківський загін почав спускатися вузькою ущелиною, що вела до туманної долини внизу. Мері та Піпін, розділені більш ніж дюжиною солдатів, чалапали разом із усіма. На дні ущелини їхні ноги торкнулися трави, і серця гобітів піднеслись.
— А тепер уперед! — закричав Уґлук. — На захід і трохи на північ. За Луґдушем.
— Що ми робитимемо, коли зійде сонце? — запитав хтось із північного племені.
— Побіжимо далі, — відказав Уґлук. — А ти що думав? Сидітимемо на траві й чекатимемо, поки білошкірі прибудуть до нас на пікнік?
— Але ми не можемо бігти при сонячному світлі.
— Ви побіжите, і я за вами, — сказав Уґлук. — Бігти! Бо інакше не бачити вам ваших любих нір. Клянуся Білою Рукою! Навіщо посилати у похід гірських личинок, які майже не мають підготовки? Бігти, хай вам грець! Бігти, доки ще ніч!
Відтак загін помчав уперед довгими уривчастими орківськими кроками. Бігли невпорядковано, юрмлячись, штовхаючись і лаючись, а проте з чималою швидкістю. Кожен гобіт мав трьох охоронців. Піпін був далеко позаду. Міркував, чи довго витримає такий темп руху, бо нічого не їв од ранку. Один із охоронців мав батіг. Але наразі орківське пійло гріло гобіта зсередини. І розум теж працював нівроку.
Раз у раз перед ним поставало непрохане видіння уважного обличчя Бурлаки, котрий схиляється над слідом і біжить за ними. Та що зможе добачити тут навіть досвідчений блукач, окрім плутаного сліду орківських ніг? Маленькі відбитки Піпіна та Мері затоптували підбиті залізом чоботи: попереду, позаду, скрізь.
Вони здолали приблизно півтори версти від скелі, коли схили перетворилися на розлоге неглибоке пониззя, де ґрунт був м'який і вологий. Усюди лежав туман, що тьмяно мерехтів в останніх променях місячного серпика. Темні постаті передніх орків стали примарними, їх проковтнула імла.
— Гей! Повільніше там! — крикнув іззаду Уґлук.
Раптом у Піпіновій голові майнула думка, яку він одразу взявся втілювати. Крутнувся праворуч і сторчголов кинувся в туман, уникнувши чіпких лап охорони, а тоді незграбно приземлився на траву.
— Стійте! — заволав Уґлук.
На мить зчинилися метушня та паніка. Піпін підхопився і побіг. Орки кинулися за ним. Зненацька один з них виринув просто перед гобітом.
«Надії на втечу немає! — подумав Піпін. — Зате є надія, що я залишив свої незатерті відбитки на мокрому ґрунті». І він обома зв'язаними руками вхопився за шию, відчепивши від плаща брошку. Щойно вона впала, довгі руки та жорстокі лапи схопили його. «Гадаю, там вона і лежатиме, поки світу, — подумав він. — Не знаю, навіщо я це зробив. Якщо інші наші втекли, то вони, мабуть, усі подалися з Фродо».
Ремінь батога обвився довкола його ніг, але Піпін навіть не зойкнув.
— Годі! — гаркнув, надбігаючи, Уґлук. — Йому ще доведеться бігти на своїх двох. Нехай вони обоє біжать! Нагадуйте їм про це батогами.
— Проте це ще не кінець, — прохрипів він, звертаючись до Піпіна. — Я не забуду. Розплату просто відкладено. Рухайся!
І Піпін, і Мері мало що запам'ятали з подальшої подорожі. Погані сни та болюча дійсність злились у довгий шерег нещастя, а чимраз менша надія зоставалася позаду. Вони тільки бігли й бігли, намагаючись не відставати від орків, і час од часу їх лизали жорстокі язики батогів, якими керувала вправна рука. Якщо гобіти зупинялися чи спотикалися, їх підхоплювали і протягом якогось часу волокли.
Тепло орківського напою зникло. Піпінові знову стало холодно та млосно. Раптом він упав долілиць на дерен. Жорстокі руки з колючими нігтями вчепились у нього й підняли. Потому знову понесли, мовби мішок, і довкола загусла темрява — темінь чи то чергової ночі, чи то його сліпоти, — того він не відав.
Напівсвідомо Піпін почув, як ремствує безліч голосів: то орки вимагали перепочинку. Уґлук кричав. І ось гобіт відчув, що його кинули на землю, й він лежав так, як упав, доки поринув у чорні сни. Проте болю не вдалось уникнути надовго; небавом залізні лещата немилосердних рук знову стиснули його. Довго трусили та підкидали, доки темрява поволі відступила й Піпін повернувся до дійсності, зрозумівши, що вже ранок. Хтось викрикував накази, і його грубо жбурнули на траву.
Він трохи полежав, борючись із відчаєм. У голові паморочилося, та, відчувши в тілі тепло, гобіт збагнув, що йому знову дали ковтнути тієї рідини. Над ним схилився орк і кинув йому кусень хліба та смужку сирої сушеної риби. Піпін жадібно поглинав черствий сірий хліб, але не м'ясо, бо хоч і вмирав од голоду, проте не настільки, щоби їсти плоть, яку йому кинув орк — плоть невідь-якої істоти.
Він сів і роззирнувся довкола. Мері був неподалік. Вони опинилися на березі прудкої вузенької річки. Попереду бовваніли гори, за високий шпиль зачепилися перші сонячні промені. Темна маса лісу розкинулася на нижніх схилах.
Орки репетували і голосно сперечалися; між північним племенем та ісенґардцями, здається, ось-ось знову мала спалахнути сварка. Дехто показував назад на південь, а дехто — на схід.
— Дуже добре, — сказав Уґлук. — Тоді залиште їх мені! Не вбивати, як я вже казав; але якщо ви хочете викинути те, заради чого ми відмучили стільки шляxy, то викидайте! Я про нього подбаю. Бойові урук-гаї, як завжди, зроблять усю роботу. Якщо боїтеся білошкірих, біжіть! Біжіть! Онде ліс, — крикнув він, вказуючи прямо. — Драпайте туди! Там ваша найбільша надія на порятунок. Забирайтесь! І хутко, поки я не зніс іще кілька голів, аби решта бодай трохи порозумнішала.
Почулися лайка та скавуління, а потім більшість — понад сотня — північних орків відокремилась і шалено помчала вздовж ріки до гір. Гобіти залишилися з ісенґардцями — понурим і підступним гуртом, де було щонайменше вісімдесят солдатів — смаглявих косооких орків з великими луками та короткими широколезими мечами. Серед них було й кілька найбільших і найсміливіших північан.
— Зараз поквитаємося з Ґрішнахом, — сказав Уґлук, але вже навіть дехто з його прихильників тривожно зиркав на південь.
— Знаю, — ревнув Уґлук. — Трикляті конюхи винюхали нас. Але в цьому ти винен, Снаґо. Тобі й іншим розвідникам треба повідрізати вуха. Та ми бійці. Ми ще влаштуємо бенкет на конячій плоті чи й на чомусь смачнішому.
Тієї миті Піпін побачив, чому дехто
