Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

Річард гнав від себе ці думки, але вони наполегливо поверталися. Зрештою, навіть якщо він її поховає, труп все одно з'їдять черви. Чим же черви краще, ніж гар? І тут же він подумав про інше, не менш огидне: хто він такий, щоб судити? Адже він сам їв людську плоть — так чим же він кращий гара?

Крім того, поки дитинча зайнятий їжею, можна вислизнути, і гар вже не встигне його наздогнати. Маленький гар буде наданий самому собі, і Річард нарешті від нього позбавиться.

Він подивився, як звіря досліджує людське тіло і намагається зубами вхопити руку вбитої. Схоже, малюк ще не знайомий з такою ситуацією. Гар загарчав голосніше. Від цього видовища Річарду стало погано.

Гар випустив руку і подивився на Річарда, немов просив допомогти. Крила його нервово тремтять. Він хотів їсти.

Можна вбити двох зайців.

Та й яка різниця? Вона все одно мертва. Дух її покинув тіло. Зціпивши зуби, Річард підняв меч.

Відіпіхнувши гара ногою, він порубав тіло на шматки. Звіря накинулося на них, а Річард повернувся і, не оглядаючись, пішов геть. Звуки за спиною викликали в ньому нудоту. Але хто він такий, щоб судити? Він перейшов на біг, намагаючись якомога швидше дістатися до табору. Сорочка змокла від поту, а меч ніколи ще не здавався таким важким. Річард намагався викинути те що сталося з голови, він змусив себе думати про дім, про Оленячий ліс.

Йому відчайдушно захотілося стати тим, ким він був раніше.

Сестра Верна якраз закінчила чистити Джека і тепер поралася з сідлом.

Вона пильно подивилася на Річарда і знову почала нашіптувати Джеку щось ласкаве і тихе. Річард взяв скребло і зайнявся Джеральдіною.

Найбільше йому зараз хотілося швидше звідси забратися.

— Ти впевнений, що ніхто не знайде тіло?

Його рука завмерла.

— Тепер це не важливо. На мене напали гари. Тіло дісталося їм.

Сестра ненадовго задумалася.

— Так, по-моєму, я чула гарів. Мабуть, це спрацює. — Рука Річарда зі скребницею відновила рух. — Ти їх убив?

— Я вбив одного. — Спочатку він вирішив не говорити їй, але потім подумав, що це не важливо. — Там було дитинча. Його я не торкнув.

— Гари — кровожерливі тварини. Краще б ти вбив і його. Мабуть, тобі слід повернутися і зробити це.

— Я не зміг. Він… не підпустив мене досить близько.

— У тебе є лук.

— Та що це змінить? Без матері дитинча все одно здохне.

— Напевно, ти правий. — Вона нахилилася затягнути попругу. — Буде краще, якщо ми швидше поїдемо.

— А чому гари не нападали на нас раніше?

— Їх відганяв мій Хань. Просто ти відійшов занадто далеко і опинився за межами безпечної зони.

— Напевно, це важко? — Річард був задоволений, що цьому загадковому Хань знайшлося хоч одне корисне застосування. — Адже гари дуже великі тварини.

— Так, вони великі. — Сестра посміхнулася. — Крім того, тут водяться і інші тварюки, не менш небезпечні. Але завжди слід намагатися досягати бажаного шляхом найменших зусиль. — Вона ласкаво поплескала свого коня. Набагато простіше не підпускати до себе кривавих мух. Я так і роблю, а гари при цьому впевнені, що тут немає нічого, гідного уваги. Таким чином, я жертвую лише незначною частиною свого Хань.

— Чому ж ти тоді не захищаєш нас і від людей? Чи не простіше було б відштовхнути ту жінку?

— У деяких племен, що населяють ці землі, є амулети, здатні протистояти нашій силі. Саме тому наш шлях досить небезпечний, і сестри часто гинуть, перетинаючи Дикі землі. На жаль, ми не знаємо, як діють ці амулети, інакше неодмінно знайшли б захист і від них. Але поки що нам це не відомо, ми безсилі.

Річард нічого не відповів і в мовчанні закінчив сідлати коней. Сестра Верна теж не робила спроб відновити бесіду. Нарешті він не витримав:

— Сестра Верна… Я хочу сказати, що шкодую про те, що трапилося з твоїми подругами. — Річард намагався не дивитися їй в очі і зосереджено колупав чоботом землю. — Я хочу, щоб ти знала: коли я ховав їх, я прочитав над могилами молитву і попросив добрих духів бути милостивими до них. Я не хотів їх смерті. Що б ти не думала, я дійсно не хочу нічиєї смерті. Я навіть не можу їсти м'ясо, бо одна думка про те, що хтось повинен померти, щоб я був ситий, викликає у мене нудоту.

— Дякую тобі, Річард, але знай, що молитися треба тільки Творцеві, бо лише Його світло веде і направляє нас. Підносити молитви духам блюзнірство. — Сестра Верна помовчала, а коли заговорила знову, голос її пом'якшав:

— Втім, ти ще не пройшов навчання, і звинувачувати тебе ні в чому.

Ти зробив усе, що міг, і я впевнена, що Творець почув твою молитву, бо вона була чиста.

Такий погляд на речі видався Річарду надто обмеженим. Про Творця він майже нічого не чув, зате духів бачив на власні очі — як злих, так і добрих. Впевненість сестри представлялася йому одним з тих численних забобонів, до яких зазвичай схильні люди, що погано знають ліс. Під час своєї служби провідником Річард чимало наслухався всяких байок, породжених одвічним прагненням людей зрозуміти своє місце в світі. Часом вони були дуже красиві і захоплюючі, але це були всього лише казки, і, навчений досвідом, Річард зовсім не збирався вірити на слово тому, що говорила сестра Верна.

За її словами виходило, що Творець, немов король, сидить на небесному троні, поблажливо слухаючи незліченні молитви простих смертних. Але хіба є йому діло до молитов? До молитов швидше вже прислухаються духи, які самі колись були живими людьми і добре розуміють бажання плоті. А Творець… Це просто інша назва для закону загальної рівноваги, про який неодноразово говорив Річарду Зедд.

Втім,