На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Вимальовувався Аґріонт. Мозаїка білих стін, сірих дахів, блискучих вікон, зелених садів. Вони стояли аж ніяк не на самій вершині Будинку Творця, всього лиш на одному із найнижчих дахів, над брамою, але все одно було страшно високо. Джезаль впізнав занедбаний Університет, сяючий купол Осередку лордів, присадкуватий обрис Будинку питань. Було видно Площу маршалів і чашу дерев'яних трибун серед будинків, мабуть, навіть крихітну жовту цятку фехтувального кола посередині. За цитаделлю, оточеною білим муром і виблискуючим ровом, сірою масою під брудно-сизим небом розкинулося місто, тягнучись аж до самого моря.
Джезаль недовірливо і радісно засміявся. Велика вежа здавалася звідси не більшою за драбину. Він настільки вивищувався над світом, що все, здавалося, завмерло, застигло у часі. Він почувався королем. Жодна людина не була тут уже сотні років. Він був величним, вельможним, значно важливішим за ту людську дрібноту, що змушена жити і працювати в крихітних будиночках унизу. Джезаль обернувся, щоб поглянути на Ґлокту, але каліка не всміхався. Він виглядав ще блідішим, ніж був досі, похмуро дивився на іграшкове місто, а його ліве око сіпалося від тривоги.
— Боїтеся висоти? — засміявся Джезаль.
Ґлокта повернув до нього своє пополотніле обличчя.
— Сходи. Ми піднялись сюди без сходів!
Усмішка Джезаля почала в'янути.
— Десь мали бути сходи, розумієш? Як так, що їх не було? Як? Скажи мені!
Джезаль зглитнув слину, обдумуючи, як вони сюди дістались. Каліка був правий. Не було ні сходів, ані підйомів. Вони не піднімалися і не спускались. Але якимось чином вони опинились тут, значно вище за найвищу вежу Аґріонта. Йому знову стало зле. Тепер цей краєвид здавався нудотним, огидним, бридким. Джезаль невпевнено позадкував від парапету. Йому хотілося додому.
— Я переслідував його крізь пітьму, сам-один, і тут ми зіткнулись. Я і Канедіас. Я і Майстер Творець. Тут ми билися. Вогонь, сталь і плоть. Тут ми стояли. Він скинув Толомей з даху на моїх очах. Я бачив, як це сталося, але не міг його спинити. Вбити власну дочку — уявляєте? Вона заслуговувала на це менше за всіх. Я не знав більш невинної душі.
Лоґен нахмурився. Він не уявляв, як на це реагувати.
— Тут ми боролись, — пробурмотів Баяз, а його м'ясисті руки міцно вчепились у голий парапет. — Я бив його вогнем, сталлю і плоттю, а він мене. Я скинув Творця вниз. Він полетів, охоплений вогнем, і розбився об міст. Так останній із синів Еуза покинув цей світ, і багато їхніх таємниць було втрачено назавжди. Вони вчотирьох знищили одне одного. Прикро.
Баяз повернувся до Лоґена.
— Але це було дуже давно, чи не так, мій друже? Дуже давно.
Він зітхнув і випростав плечі.
— Ходімо звідси. Це місце схоже на могилу. Власне, це і є могила. Закриймо ж її ще раз, разом зі спогадами. То все в минулому.
— Хе! — мовив Лоґен. — Мій батько завжди казав, що сім'я минулого плодоносить у сьогоденні.
— Так і є, — Баяз простягнув руку, і його пальці ковзнули по холодному, темному металі ящика в руках Лоґена. — Так і є. Твій батько був мудрою людиною.
Нога Ґлокти пекла, а скрючена спина горіла від дупи до тімені. Рот був сухий, наче тирса, лице пітніло і судомилось, він сопів через ніс, але продовжував брести крізь морок, все далі від неосяжної зали з чорною сферою та дивним механізмом до відкритих дверей.
«До світла».
Він зупинився, задерши голову, на вузькому мості перед вузьким проходом, стискаючи тремтячою рукою палицю, кліпаючи і протираючи очі, вдихаючи свіже повітря і відчуваючи, як холодний вітер обдуває обличчя.
«Хто би міг подумати, що вітер може бути таким приємним? Може, воно й краще, що там не було сходів. А то я міг би так ніколи і не вийти».
Лютар вже дійшов до середини моста, кваплячись так, наче за ним по п'ятах гнався сам диявол. Дев'ятипалий не відставав, важко дихаючи і все бурмочучи щось своєю північною говіркою. «Ще живий», — розібрав Ґлокта. Його великі руки міцно стискали квадратну металеву коробку, а жили випинались так, наче вона важила не менше за ковадло.
«Ця мандрівка була не лише для того, щоб комусь щось довести. Що вони звідти винесли? Що може стільки важити?»
Ґлокта озирнувся на морок і затремтів. Він сумнівався, що хотів би це знати.
Баяз вийшов з проходу на відкрите повітря, надзвичайно задоволений собою.
— Отже, інквізиторе, — мовив він безтурботно. — Як вам візит до Будинку Творця?
«Як страшний, дивний, збочений сон. Можливо, я би навіть взяв за краще провести кілька годин у в'язницях Імператора».
— Непогане заняття для ранку, — огризнувся він.
— Я дуже радий, що вам сподобалось, — загиготів Баяз, витягуючи з-за коміра стержень темного металу. — А ще скажіть, ви досі вважаєте, що я брехун? Чи мені, зрештою, вдалось розвіяти ваші підозри?
Ґлокта кинув похмурий погляд на ключ, на старого, на гнітючу темряву Будинку Творця.
«Мої підозри щомить міцнішають. Вони ніколи не розвіюються. Лише змінюють форму».
— Чесно? Я не знаю, чому вірити.
— Це добре. Усвідомлення власного невігластва — перший крок до просвітлення. Однак, між нами кажучи, я би вигадав для архілектора якусь іншу історію.
Ґлокта відчув, як у нього засіпалась повіка.
— Може, ви краще рушайте, га, інквізиторе... поки я замикатиму?
Падіння у холодну воду внизу більше не здавалося таким страшним.
«Якщо я впаду, то принаймні помру на світлі».
Ґлокта озирнувся лише раз, і почув, як із тихим клацанням двері Будинку Творця зачинилися, а круги повертаються на свої місця.
«Все як до нашого приходу».
Він повернув свою болючу спину, посмоктав ясна, тамуючи знайомий напад нудоти, вилаявся і покульгав через міст.
Лютар відчайдушно гупав у старі двері на протилежному кінці мосту.
— Впустіть нас! — Коли Ґлокта дошкандибав, він уже майже схлипував, і в його голосі вчувалася паніка. — Впустіть!
Двері зрештою прочинились, явивши розгубленого Вартівника.
«Який жаль! Я був певен, що капітан Лютар от-от розреветься. Гордий переможець Турніру, найвідважніший молодий син Союзу, цвіт чоловіцтва, рюмсає навколішках. Це видовище могло зробити цю мандрівку того вартою».
Лютар
