На лезі клинка - Джо Аберкромбі

А Джезаль завжди вважав за краще слухатись високоповажних людей.

Лоґен услід за іншими вийшов на занедбаний внутрішній двір, з трьох сторін оточений ветхими спорудами Університету, а з четвертої — тильною стороною крутого муру Аґріонта. Все було поросле мохом, густим плющем і пересохлою ожиною. На благому стільці серед бур'янів сидів чоловік і дивився, як вони наближаються.

— Я чекав на вас, — мовив він, важко підводячись. — Кляті коліна! І де поділась моя молодість?

Це був непримітний чоловік зрілого віку, одягнений в поношену сорочку з плямами спереду.

Баяз похмуро глянув на нього.

— Ви головний вартівник?

— Я.

— А де решта вашої роти?

— Моя дружина зараз готує сніданок, але якщо не враховувати її, то, я, власне, і є вся рота. Будуть яйця, — задоволено сказав він, поплескуючи себе по животу.

— Що?

— Ну, на сніданок. Я люблю яйця.

— Радий за вас, — пробурмотів трохи розгублений Баяз. — За часів короля Казаміра вартівниками Будинку призначали п'ятдесят найхоробріших солдат Королівського полку. Це вважалося найвищою честю.

— То було давним-давно, — сказав єдиний Вартівник, обсмикуючи свою брудну сорочку. — Коли я був молодим, нас служило дев'ятеро, але одні знайшли собі інше покликання, інші померли, а заміни на їхнє місце не прислали. Не знаю, хто тут вартуватиме, коли мене не стане. Мало кому цікава ця робота.

— Ви мене здивували. — Баяз прокашлявся. — О, голово варти! Я, Баяз, Перший з-поміж магів, прошу дозволити мені піднятися сходами до п'ятої брами, перетнути міст і відкрити двері Будинку Творця.

Головний вартівник прищурив очі.

— Ви впевнені, що цього хочете?

Баяз почав втрачати терпець.

— Так, а що?

— Мені згадався останній чоловік, який намагався зробити те саме ще за моєї молодості. Вигадливий був здоровило. Він рушив тими сходами з десятком дужих роботяг, які мали при собі зубила, молотки, кирки і так далі, розказуючи нам, як він збирається вломитись у Будинок і винести звідти скарби абощо. Не минуло і п'яти хвилин, як вони повернулися, не кажучи ні слова і виглядаючи так, наче побачили привида.

— Що там трапилось? — прошепотів Лютар.

— Не знаю, але можу запевнити, що жодних скарбів вони не винесли.

— Історія, без сумніву, бентежна, — сказав Баяз, — але ми все одно йдемо.

— Що ж, це ваша справа.

На цих словах старий повернувся і побрів занедбаним двором. Вони піднялися вузькими сходинками, добряче витертими посередині, минули тунель, що пронизував високий мур Аґріонта, і дісталися оповитих пітьмою вузьких дверей.

Коли зняли засуви, Лоґена охопило дивне відчуття тривоги. Він стенув плечима, намагаючись позбутися його, і Вартівник вишкірився.

— Вже відчуваєш, так?

— Що відчуваю?

— Подих Творця, як його називають.

Він легенько штовхнув двері. Обидві половинки розчахнулися, і темряву залило світло.

— Подих Творця.

Глокта шкутильгав мостом, міцно притискаючи зуби до ясен, прекрасно усвідомлюючи безмежну порожнечу під ногами. Міст мав вигляд одинарної витонченої арки, яка тягнулася від високого муру Аґріонта до брами Будинку Творця. Він часто милувався ним з міста, по інший бік озера, дивуючись, як цей міст вистояв стільки років. Вражаюча, дивовижна, прекрасна споруда.

«Тепер вона не здається вже настільки прекрасною».

Міст був не ширшим за зріст дорослої людини, надто вузьким для зручного переходу, і тягнувся високо над водою. І, що іще гірше, на ньому не було жодного парапету, навіть простих дерев'яних поручнів.

«А вітерець сьогодні те, що треба».

Навіть Лютар і Дев'ятипалий добряче хвилювались.

«А ще вони можуть вільно і безболісно користуватися власними ногами».

Тільки Баяз подолав міст без будь-яких переживань, з такою впевненістю, наче він ступав по сільському путівці.

Звісно, вони весь час рухалися у величезному затінку Будинку Творця. Що ближче вони підходили, то масивнішим він здавався — його найнижчий парапет стримів високо над муром Аґріонта. Гола, чорна гора, що здіймається прямо з озера, закриваючи собою сонце. Артефакт з іншої епохи, збудований в іншому масштабі.

Глокта озирнувся на двері за спиною. Йому здалось, чи це справді щось майнуло між зубців стіни?

«Може, це спостерігає практик?»

Вони побачать, як старий не зможе відчинити двері. Вони чекатимуть, аби схопити його на зворотному шляху.

«Але до того часу мені буде нікому допомогти».

Це була невтішна думка. А Глокта зараз конче потребував втішання. Шкутильгаючи далі мостом, він відчув, як до нього підступає дошкульний страх. Справа була не у висоті, не у дивній компанії, не у височенній вежі, що нависала над ними. Це був первісний страх, страх безпричинний. Тваринний переляк у сновидді. З кожним кроком це відчуття посилювалось. Він уже бачив попереду двері — квадрат темного металу, вмурований у гладкий камінь вежі. Посередині дверей були викарбувані слова. З якоїсь причини один їхній вигляд викликав у Глокти нудоту, але він підступив ближче. Там було два кола: написані в'яззю великі і малі літери, і мови цієї він не знав. Його живіт скрутило. Багато кіл: букви й рядки, надто дрібні, щоб щось розібрати. Вони пливли перед його очима, що пекли і сльозились. Глокта не міг іти далі. Він стояв на місці, спираючись на палицю, й останнім зусиллям волі боровся з бажанням впасти на коліна, розвернутися і поповзти геть.

Дев'ятипалий почувався не набагато краще. Він важко сапав носом, а на його обличчі темніли лише цілковиті жах і відраза. Лютар був у значно гіршій формі: зуби зціплені, лице зблідле і закам'яніле. Коли Глокта просувався повз нього, той охнув і поволі опустився на одне коліно.

Натомість Баязу, здавалось, не було страшно. Він підійшов прямо до дверей і провів пальцями по більших символах.

— Одинадцять вартівників. І одинадцять вартівників відображених. — Він торкнувся кола з меншими літерами. — І одинадцять разів по одинадцять. — Він провів пальцем по тонкій лінії ззовні. «Невже ця лінія — рядок зі ще дрібніших букв?» — Хтозна, скільки тут сотень? Оце потужне заклинання!

Побожний трепет лише незначною мірою псувало нестримне блювання Лютара за край моста.

— Що там написано? — прохрипів Ґлокта, також ледве притлумлюючи нудоту.

Старий до нього всміхнувся.

— Хіба ви нічого не відчуваєте, інквізиторе? Тут написано, що треба розвертатись. Що треба забиратися геть. Написано, що... ніхто... не... пройде. Але нас це не стосується.

Він сягнув за комір і