На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Раптом Джезаль здригнувся. Він рухався! Все рухалось! Повільно, плавно, тихо круги рухались, крутились, оберталися одне навколо одного. Він не уявляв, що ними керувало. Мабуть, їх запустив ключ, яким відкрили замок... чи, може, вони оберталися всі ці роки?

Голова Джезаля пішла обертом. Тепер, здавалося, весь механізм крутиться, обертається, все швидше і швидше, разом із балконами, що рухалися в протилежні сторони. Задерта голова тільки погіршувала відчуття дезорієнтації, тож Джезаль опустив втомлені очі на підлогу, на карту Міддерланду під ногами. Йому перехопило подих. Це було ще гірше! Тепер здавалося, що крутиться сама підлога! Ціла зала оберталася навколо нього! Всі виходи виглядали однаково — їх було з десяток, а то й більше. Він уже не знав, через який вони увійшли. Джезаль відчув наплив страшної паніки. Не рухалася лише далека чорна сфера в центрі приладу. Джезаль відчайдушно сфокусував на ній сльозливі очі і змусив себе рівно дихати.

Паніка відступила. Велетенська зала знову знерухоміла — ну, майже. Круги досі рухалися, майже непомітно, дюйм за дюймом просуваючись вперед. Він зглитнув слину, втягнув голову в плечі і поспішив за іншими, дивлячись униз.

— Не туди! — раптом заревів Баяз.

Його голос пролунав як вибуху цілковитій тиші, тисячократно підсилений луною у цій неосяжній споруді.

— Не туди!

— Не туди!

Джезаль відстрибнув назад. Прохід, як і тьмяна зала за ним, виглядав ідентичним до того, куди прямувала решта, але тепер він помітив, що вони знаходилися справа від нього. Якимось чином його розвернуло.

— Я ж казав іти тільки туди, куди йду я! — прошипів старий.

— Не туди.

— Не туди.

— Вибачте, — промовив, затинаючись, Джезаль, чий голос звучав жалюгідно і тихо у безмірному просторі, — я подумав... просто воно все виглядає однаково!

Баяз по-дружньому поклав йому руку на плече і м'яко повів за собою.

— Я не хотів налякати тебе, мій друже, але було би дуже прикро, якби такий талант покинув нас так рано.

Джезаль зглитнув слину і втупився у темний коридор, гадаючи, що могло піджидати там на нього. Його уява запропонувала доволі багато неприємних варіантів.

Коли він відвертався, луна все ще шепотіла до нього.

— ...не туди, не туди, не туди...

Лоґен ненавидів це місце. Каміння тут було холодним і безживним, повітря — застиглим і мертвим, навіть звуки їхніх кроків були приглушені та неживі. Тут було ні холодно, ні жарко, але по його спині все одно струменів піт, а від непояснимого страху по шиї бігали мурашки. Він озирався кожні кілька кроків, охоплений раптовим відчуттям, що за ним стежать, але позаду нікого не було. Тільки хлопець Лютар і каліка Глокта, які виглядали такими самими схвильованими й спантеличеними, як і він.

— Ми гнались за ним цими коридорами, — бурмотів Баяз тихо. — Нас було одинадцятеро. Всі маги, востаннє у повному складі. Всі, окрім Калула. Тут із Творцем боролися Захарус і Конель. Вони обоє були переможені. Їм пощастило втекти живими. Ансельмі і Битозубу пощастило менше. Канедіас їх погубив. Того дня я втратив двох хороших друзів, двох братів.

Вони обступили вузький балкон, на який падала бліда смуга світла. По один бік каміння плавно здіймалося вгору, по інший — спадало вниз, гублячись у мороці. Чорна діра, сповнена пітьми, без країв, без верху, без низу. Незважаючи на її розміри, луни не було. Не відчувалось ані протягу, ані найменшого вітерцю. Повітря було затхлим і важким, як у могилі.

— Там унизу повинна бути вода, — пробурмотів Глокта, похмуро поглядаючи за поручні. — Повинно ж бути хоч щось, правда?

Він звів прищурений погляд догори.

— Де стеля?

— Тут смердить, — поскаржився Лютар, затискаючи носа рукою.

У цьому Лоґен із ним погоджувався. Він добре знав цей запах, і його губи викривилися від ненависті.

— Смердить клятими плоскоголовими.

— О так, — мовив Баяз, — і шанка — це теж справа рук Творця.

— Невже?

— Еге. Він створив їх із глини, металу й решток плоті.

Лоґен витріщився.

— Він їх створив?

— Вони повинні були брати участь у його війні. Проти нас. Проти магів. Проти його брата Джувенса. Він вивів перших шанка і випустив їх у світ — рости, плодитись, нищити. Таким було їхнє призначення. Ми полювали на них багато років після смерті Канедіаса, але зловити всіх нам не вдалося. Ми загнали їх у найтемніші куточки світу, де шанка знову росли та плодились, а тепер вони звідти виходять, щоб і надалі рости, плодитися та нищити, як їм і призначено.

Лоґен приголомшено дивився на нього.

— Шанка, — Лютар загиготів і похитав головою.

Плоскоголові були не жартом. Лоґен різко обернувся, перегородивши вузький балкон своїм тілом і нависаючи над Лютаром у напівтемряві.

— Що смішного?

— Ну, просто, всі ж знають, що їх не існує.

— Я боровся з ними власними руками все життя, — загримів Лоґен. — Вони вбили мою дружину, моїх дітей, моїх друзів. Північ кишить клятими плоскоголовими. — Він нахилився. — Тому не розказуй мені, що їх не існує.

Лютар зблід. Він поглянув на Глокту, очікуючи, що той його підтримає, але інквізитор сперся на стіну і розтирав ногу, міцно зціпивши губи, а на його змученому обличчі ряснів піт.

— Так чи інак, мені насрати! — огризнувся він.

— У світі є чимало шанка, — прошипів Лоґен, наблизившись впритул до Лютара. — Може, одного дня вони тобі зустрінуться.

Північанин розвернувся і попростував за Баязом, який уже зникав під аркою у дальньому кінці балкону. Він не мав жодного бажання залишатись тут на самоті.

«Ще один коридор».

Він був величезний, з обох боків оточений мовчазним лісом колон, населений безліччю тіней. Світло смугами спадало високо згори, утворюючи на кам'яній підлозі дивні візерунки, фігури із світла і темряви, лінії чорного та білого.

«Схоже на письмо. Невже, тут якесь послання? Спеціально для мене?»

Глокта тремтів.

«Може, якщо подивитися ще хвильку, мені вдасться зрозуміти...»

Повз нього пройшов Лютар. Його тінь впала на підлогу, лінії розділились, і відчуття зникло. Глокта стріпнувся.

«Я втрачаю глузд у цьому проклятому місці. Треба мислити тверезо. Тільки факти, Ґлокто, самі факти».

— Звідки йде світло?

Баяз змахнув рукою.

— Зверху.

— Там є вікна?

— Мабуть, є.

Палиця Ґлокти цокала то крізь