На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— Так швидко повернулися?
«Старий ти довбню».
— Яке до дідька «швидко»?
— Я ще навіть не закінчив снідати. Вас не було менше півгодини.
Глокта невесело засміявся.
— Ви хотіли сказати: півдня? — Він глянув на двір і спохмурнів. Тіні були майже там само, де й раніше.
«Досі самий ранок, але як таке можливо?»
— Творець якось казав мені, що час лише у голові. — Глокта скривився, обернувши голову. Баяз стояв позаду і постукував своїм товстим пальцем по голомозій маківці. — Повірте мені, могло бути й гірше. Насправді починаєш хвилюватися, коли виходиш раніше, ніж заходив.
Він усміхнувся, а його очі блищали у світлі, що сочилося з дверей.
«Він клеїть дурня? Чи намагається зробити дурня з мене? Так чи інакше, я вже втомився від цих ігор».
— Годі загадок, — розсердився Глокта. — Скажіть мені прямо: чого ви намагаєтеся досягти?
Перший з-поміж магів, якщо це був він, вишкірився ще ширше.
— Ви мені подобаєтесь, інквізиторе, справді подобаєтесь. Я не здивуюсь, якщо ви єдина чесна людина на всю цю кляту країну. Якось ми з вами побалакаємо, один на один. Про те, чого хочу я, і чого хочете ви. — Його усмішка зів'яла. — Але не сьогодні.
І він пройшов крізь відкриті двері, залишивши Ґлокту позаду у затінку.
Хлопчик для биття
ому я? — бурмотів Вест про себе крізь зціплені зуби, поглядаючи через міст на Південну браму. Та дурниця у доках відібрала у нього більше часу, ніж він очікував, значно більше, але так тепер було з усім. Іноді йому здавалося, що він — єдина людина в Союзі, яка всерйоз готується до війни, а тому повинен все організовувати самостійно, навіть перераховувати вухналі для кінських підков. Він уже спізнювався на свою щоденну зустріч з маршалом Бурром, і знав, що буде ще сотня справ, які сьогодні не судилось виконати. Так було завжди. І для цілковитого щастя йому ще не вистачало тільки якоїсь дурнуватої затримки перед самою брамою Аґріонта.— Чому, дідько би його вхопив, цим повинен займатися я?
Знову починала боліти голова. Та знайома пульсація поміж очей. Тепер з кожним днем вона починалася все раніше, а закінчувалося все гірше.
Через спеку, що тривала останні кілька днів, вартовим дозволили приходити на службу без повного обладунку. Вест гадав, що принаймні двоє з них тепер про це шкодували. Один валявся на землі біля брами, схопившись за матню, і голосно скиглив. Його сержант стояв, зігнувшись, біля нього. З його носа текла кров, цяткуючи темно-червоними краплями каміння моста. Двоє інших солдатів обслуги наставили списи, цілячись у сухорлявого темношкірого юнака. Поряд стояв ще один південець, старий із довгим сивим волоссям. Він спирався на поруччя і спостерігав за видовищем з виразом глибокої покори.
Юнак на мить озирнувся, і Вест здивувався. Це була жінка: коротко підстрижене чорне волосся, що стирчало на голові кучмою жирних колючок. Один рукав був обірваний біля плеча, і звідти випиналася жилава, смаглява рука, яка міцно стискала руків'я вигнутого ножа. Сяюче лезо, дзеркально блискуче і страшенно гостре, здавалося єдиним, що було у неї чистого. Через праву половину її обличчя тягнувся тонкий, сірий шрам, що розтинав чорну брову і викривлені губи. Однак найбільше Веста здивували її очі: ледь розкосі, сповнені невимовно глибокої ворожості та підозри, і... жовті. Свого часу, коли Вест воював у Гуркулі, він бачив усіляких кантійців, але такі очі йому ще не траплялись. Вони мали густий, насичений, золотаво-жовтий колір, як...
Сеча. Саме таким був її запах, коли він наблизився. Сеча, бруд і концентрація старого, їдкого поту. Він добре пам'ятав це з війни — сморід людей, які дуже давно не милися. Наближаючись, Вест поборов бажання наморщити носа і дихати через рот, як і прагнення обійти жінку колом і триматися подалі від блискучого клинка. Якщо хочеш розрядити небезпечну обстановку, треба не виказувати страху, як би тобі не було лячно. Він знав з досвіду: самовладання, навіть вдаване — це вже більш ніж половина успіху.
— Що тут, в біса, відбувається? — загорлав він до закривавленого сержанта.
Йому не довелось вдавати роздратованість: він з кожною секундою дедалі більше спізнювався і тому й сердився.
— Ці смердючі злидні хотіли потрапити в Аґріонт, сер! Я, звісно, намагався їх прогнати, але у них є листи!
— Листи?
Дивний старий торкнувся плеча Веста і передав йому складений аркуш, трохи затертий по краях. Щодалі він читав написане, то більше хмурнішав.
— Це лист про в'їзд, підписаний особисто лордом Хоффом. Їх треба впустити.
— Але ж не озброєними, сер! Я казав, що вхід зі зброєю заборонено!
В одній руці сержант тримав дивний лук з темного дерева, а в іншій — вигнутий меч гуркського походження.
— Вона заледве віддала ці дві штуки, але коли я спробував її обшукати... це гуркське стерво...
Жінка зашипіла і вмить ступила вперед. Сержант і двоє вартових нервово позадкували, тримаючись один одного.
— Спокійно, Ферро, — зітхнувши, промовив старий кантійською говіркою. — Заради Бога, спокійно.
Жінка плюнула на брук і прошипіла якийсь прокльон, який Вест не розібрав, і так помахала ножем вперед-назад, що було зрозуміло: вона знає, як ним користуватись і більш ніж рада показати це наочно.
— Чому я? — пробурмотів Вест собі під ніс.
Було ясно, що він нікуди не піде, поки не владнає це непорозуміння. Ніби йому і без того не вистачало обов'язків. Він глибоко вдихнув і щиро спробував поставити себе на місце смердючої жінки: вона була чужинкою в оточенні дивакуватих людей, які говорили невідомою їй мовою, вимахували списами і намагались її обшукати. Можливо, вона просто зараз так само думала, як страшно смердить Вест. Найімовірніше, жінка була не стільки небезпечною, скільки розгубленою та наляканою. Одначе виглядала вона навпаки: дуже небезпечною й аж ніяк не наляканою.
Старий однозначно здавався більш розсудливим, тож Вест спершу звернувся до нього.
— Ви двоє з Гуркула? — запитав він ламаною кантійською.
Чоловік звернув свої втомлені очі на Веста.
— Ні. Південь не обмежується гурками.
— Тоді з Кадира? З Ториша?
— Ви знаєте Південь?
— Лише трохи. Я воював там свого часу.
Старий кивнув на жінку, яка підозріло спостерігала
