На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Невже тут самі коридори? Який в усьому цьому сенс?

— Кому дано пізнати думку Творця? — пафосно відповів Баяз. — Чи осягнути його великий задум?

Здавалося, він ледь не пишався тим, що ніколи не відповідав прямо.

На думку Ґлокти, вежа загалом була прикладом колосальної і даремної трати зусиль.

— Скільки людей тут проживало?

— Давним-давно, у кращі часи — багато сотень. Тут жили люди різного штибу, які служили Канедіасу і допомагали йому з роботами. Але Творець завжди був недовірливим і ревно захищав свої таємниці. Поступово він витурив своїх послідовників до Аґріонта, в Університет. Наприкінці тут жили всього троє. Сам Канедіас, його помічник Яреміас, — на мить Баяз затнувся, — і його донька Толомей.

— Донька Творця?

— І що з того?

— Та нічого, зовсім нічого.

«І все ж маска сповзла з нього, хоч і на мить. Дивно, що ця вежа йому так добре відома».

— Коли ви тут жили?

Баяз спохмурнів.

— Існує така річ, як забагато запитань.

Ґлокта дивився йому вслід.

«Сульт помилився. Зрештою, й архілекторові не судилось бути ідеальним. Він недооцінив Баяза і поплатився.

Хто цей голомозий, дратівливий дурень, здатний виставити наймогутнішого чоловіка у Союзі безпорадним бовдуром?»

Тут, у глибині цієї таємничої споруди, відповідь не здавалася такою вже й дивною.

«Перший з-поміж магів».

— Прийшли.

— Куди? — запитав Лоґен.

В обидві сторони, плавно звертаючи і розчиняючись в пітьмі, тягнувся коридор. Його стіни, збудовані із величезних камінних брил, здавалися суцільними.

Баяз не відповів. Він обережно водив руками по каменю, щось шукаючи.

— Так. Прийшли.

Баяз дістав ключ з-за коміра сорочки.

— Раджу вам приготуватися.

— До чого?

Маг встромив ключ у невидиму шпарину. Один із каменів у стіні несподівано зник, відлетівши до стелі з оглушливим гуркотом. Лоґен відсахнувся, хитаючи головою. Він побачив, як Лютар зігнувся, затиснувши руками вуха. Весь коридор, здавалося, сповнився громохким відлунням.

— Чекайте тут, — сказав Баяз, хоча Лоґен ледь чув його через дзвін у вухах. — Нічого не торкайтесь. Нікуди не йдіть.

Він увійшов до отвору, залишивши ключ у стіні.

Лоґен зазирнув за ним. В кінці вузького проходу мерехтіло світло і звідти линув поривчастий звук, що нагадував дзюрчання струмка. Лоґен відчув, як його сповнює незвична цікавість. Він озирнувся на інших двох. Мабуть, Баяз мав на увазі лише їх? Він пірнув у прохід і примружився, опинившись у яскравій, округлій кімнаті. Світло лилось високо згори, різке світло, на яке після звичного мороку було майже боляче дивитись. Вигнуті стіни були викладені з бездоганного білого каменю, по якому сочилась вода, що текла звідусюди і збиралась у круглому басейні нижче. Повітря було холодним і вологим на дотик. Від проходу здіймався вузький міст, який впирався у високий білий стовп, що стримів з води. Там, нагорі, стояв і щось споглядав Баяз.

Лоґен підкрався до мага, часто дихаючи. Наприкінці моста була плита з білого каменю. Зверху на її гладку, тверду поверхню прямо по центру скрапувала вода: все «крап», «крап», «крап» в одну й ту саму точку. Під тонким шаром вологи лежали два предмети. Перший був звичайним квадратним ящиком, викутим із темного металу. В ньому, мабуть, могла поміститись людська голова. Інший предмет видавався значно дивнішим.

Він скидався на зброю на кшталт сокири. Довге древко, зроблене із тонких металевих трубок, що обвивали одна одну, наче старі виноградні лози. На одному кінці шерехате руків'я, а на іншому — плаский шматок металу, помережаний дрібненькими отворами, з якого стирчав довгий тонкий гачок. На його численних поверхнях вигравало світло, виблискуючи краплями вологи. Дивна, красива, чарівна річ. На руків'ї блищала одна літера, срібна на темному металі. Лоґен знав її — така сама була і на руків'ї його меча. Мітка Канедіаса. Робота Майстра Творця.

— Що це? — запитав він, простягаючи руку.

— Не торкайся! — закричав Баяз, ляскаючи Лоґена по руці. — Хіба я не казав тобі чекати за дверима?

Лоґен зробив непевний крок назад. Він ще не бачив мага таким стривоженим, проте не міг відвести очей від дивного предмета на плиті.

— Це зброя?

Баяз зробив глибокий, розмірений подих.

— Найжахливіша, друже мій. Зброя, від якої не здатна захистити жодна сталь, жоден камінь, жодна магія. Навіть не наближайся, я тебе попереджаю. Це небезпечно. Канедіас назвав її Розділювачем. Саме нею він убив свого брата Джувенса, мого учителя. Якось він казав мені, що в неї є два вістря. Одне з них тут, друге — у Потойбічні.

— Що це до дідька означає? — пробурмотів Логен.

Він не бачив навіть одного вістря, яким можна різати. Баяз стенув плечима.

— Якби я знав, то, мабуть, був би Майстром Творцем, а не всього лише Першим з-поміж магів.

Він потягнувся вперед і підняв ящик, скривившись так, наче він був напрочуд важкий.

— Можеш допомогти?

Лоґен підхопив ящик знизу і охнув. Навіть суцільний металевий куб не міг стільки важити.

— Важезний, — прокректав він.

— Канедіас намагався зробити його міцним. Настільки міцним, наскільки дозволяли його великі здібності. Не для того, щоб захистити його вміст від світу, — він подався вперед і стишив голос, — а для того, щоб захистити світ від його вмісту.

Лоґен опустив похмурий погляд.

— Що в ньому?

— Нічого, — пробурмотів Баяз. — Поки що.

Джезаль намагався згадати трьох чоловіків, яких він ненавидів найбільше. Брінт? Просто чванливий бовдур. Горст? Він лише намагався перемогти Джезаля у фехтувальному поєдинку. Варуз? Всього лише стара пихата задниця.

Ні. Очолювала його список оця трійця. Пихатий старий з його ідіотськими балачками і самовдоволеною загадковістю. Здоровенний дикун з його бридкими шрамами і грізним прищуром очей. Зверхній каліка з його самовдоволеними коментариками і претензіями на мудреця світового рівня. Цієї трійці, разом зі спертим повітрям і безкінечним мороком у цьому жахливому місці, було майже достатньо, щоби Джезаля знову знудило. Єдиним, що йому уявлялось гіршим за нинішнє товариство, була відсутність товариства взагалі. Він придивився до тіней навколо і здригнувся.

Аж ось вони звернули за ріг, і на душі полегшало. Попереду виднівся клаптик сонячного світла. Він поспішив до нього, обганяючи Ґлокту, котрий шкандибав з палицею. У нього ледь слинка не потекла на саму лише думку про повернення назовні.

Вийшовши на відкрите повітря, Джезаль заплющив очі від задоволення. Холодний вітер пестив його обличчя, і він вдихав його на повні