Республіка Дракона - Ребекка Куанг

— А це тоді навіщо?

Венка глянула на неї, як на ідіотку.

— А це зав’язуєш на талії.

Жинь подумала, яка то несправедливість — попри поранення, її все одно змушували йти на парад на честь перемоги. Вейсжа наполіг, що це вкрай необхідно для благопристойності. Він хотів улаштувати видовище для призахідників. Демонстрацію нікарської вдячності й етикету. Доказ їхньої цивілізованості.

Жинь утомилася від необхідності доводити свою людяність.

Сукня швидко урвала їй терпець. У клятій штуковині було так спекотно й душно, а ще вона затягувалася так міцно, що обмежувала рухи й Жинь доводилося дихати частіше. Сукня складалася зі стількох окремих частин, що Жинь кортіло скинути всю купу в куток і підпалити.

Венка невдоволено пхикнула, спостерігаючи, як Жинь зав’язує пояс на талії швидким морським вузлом.

— Це страхіття.

— Інакше він розв’яжеться.

— Існує не один спосіб зав’язування вузла. До того ж, він надто вільний. У тебе такий вигляд, наче тебе заскочили на гарячому з придворним.

Жинь затягнула пояс так, що він врізався їй у ребра.

— Ось так?

— Тугіше.

— Але мені нічим дихати.

— У тому й суть. Зупинишся тільки тоді, коли відчуєш, що ребра ось-ось зламаються.

— Гадаю, в мене вже зламані ребра. Двічі.

— Тоді третій раз їм не дуже й зашкодить. — Венка забрала пояс із рук Жинь і почала швидко замотувати його сама. — Ти неймовірна.

— І що ж це означає?

— Як ти змогла зайти так далеко, не засвоївши жодних жіночих хитрощів?

Це була настільки сміховинна фраза, що Жинь пирснула в рукав.

— Ми солдати. А де ти навчилася таких жіночих хитрощів?

— Я ж аристократка. Батьки все моє життя планували видати мене заміж за міністра. — Венка самовдоволено всміхнулася. — Ми навіть трохи посварилися, коли я натомість вступила до військової академії.

— Вони не хотіли, щоб ти вчилася в Сінеґарді? — запитала Жинь.

— Ні, ця думка їм була ненависна. Але я наполягла. Мені хотілося слави й уваги. Хотілося, щоб про мене складали легенди. Поглянь, чим це все обернулося. — Венка міцніше затягнула вузол. — До речі, до тебе прийшли.

Жинь обернулася.

На порозі стояв Неджа, його руки ніяково звисали по боках. Він відкашлявся.

— Привіт.

Венка поплескала Жинь по плечу.

— Розважайся.

— Гарний вузол, — сказав Неджа.

Венка підморгнула йому, коли проходила поруч.

— Так хто ж зав’язував.

Зачиняючись, двері заскрипіли занадто гучно. Жинь ще ніколи не чула такого голосного скрипу.

Неджа перетнув кімнату й став поруч із нею перед дзеркалом. Вони дивились одне на одного у відображенні. Жинь вразила невідповідність між ними: те, наскільки він був вищим, наскільки блідою його шкіра здавалася порівняно з її шкірою, наскільки вишуканим і природним він був у церемоніальному вбранні.

Вона смішна. Він на своєму місці.

— Маєш гарний вигляд, — сказав він.

Жинь пхикнула.

— Не бреши мені у вічі.

— Я б ніколи тобі не збрехав би.

Запала напружена мовчанка.

Було очевидно, про що вони мали поговорити, але Жинь не знала, як почати. Вона ніколи не знала, як говорити поруч із ним бодай про щось. Він був такий непередбачуваний, теплий однієї хвилини і холодний наступної. Вона ніколи не знала, як із ним триматися, не знала, чи можна йому довіряти, і це дошкуляло їй найбільше, адже окрім Кітая, Неджа був єдиним, кому вона хотіла розповісти все.

— Як почуваєшся? — нарешті запитала вона.

— Житиму, — зневажливо промовив він.

Вона зачекала, доки він продовжить. Неджа мовчав.

Жинь боялася сказати щось іще. Вона знала, що між ними розверзлася прірва, і не розуміла, як її затулити.

— Дякую, — спробувала вона.

Неджа здійняв брову.

— За що?

— Ти не мусив мене рятувати, — промовила Жинь. — Ти не мусив… робити те, що зробив.

— Ні, мусив, — вона не розуміла, чи зверхність у його голосі була силуваною, чи ні. — Невже я міг дозволити нашій спірлійці загинути?

— Це було боляче, — сказала вона. «І я накурила тебе достатньою кількістю опіуму, щоб убити теля». — Вибач.

— Це не твоя провина, — сказав він. — Між нами все нормально.

Але не все було нормально. Щось між ними розбилося. Жинь була впевнена, що саме з її вини. От тільки вона не знала, як усе виправити.

— Ну гаразд, — Жинь порушила тишу. Вона вже не могла стояти ось так, їй треба було втекти. — Я піду знайду…

— Ти бачила, як вона померла? — різко запитав Неджа, приголомшивши її.

— Хто?

— Дадзі. Ми так і не знайшли тіла.

— Я передала свій звіт твоєму батькові, — сказала вона. Жинь сказала Вейсжі та Ежиденю, що Дадзі мертва, потонула, лежить десь на дні Мужвею.

— Я знаю, що ти сказала йому. А тепер я хочу, щоб ти розповіла мені правду.

— Це і є правда.

Голос Неджі став жорсткішим.

— Не бреши мені.

Вона схрестила руки на грудях.

— І нащо мені про це брехати?

— Бо ми не знайшли тіла.

— Неджа, мене, бляха, привалило щоглою. Я була надто заклопотана, намагаючись не вмерти, щоб думати.

— Тоді чому ти сказала батькові, що вона мертва?

— Бо я так і думаю! — Жинь на ходу вигадувала пояснення. — Я бачила, як Фейлень трощив той корабель. Я бачила, як вона впала у воду. І якщо ви не можете знайти її тіла, то це означає лише, що вона похована на глибині з іншими десятьма тисячами трупів, які завалили ваш канал. От тільки я не розумію, чому ти поводишся зі мною, як зі зрадницею, якщо я заради вас тільки-но вбила бога.

— Вибач, — зітхнув Неджа. — Ні, ти маєш рацію. Я просто… Я хочу, щоб ми довіряли одне одному.

Його очі були такими щирими. Він справді купився.

Жинь видихнула, вражена тим, по якому тонкому лезу щойно пройшла.

— Я ніколи тобі не брехала. — Вона поклала долоню йому на передпліччя. Зробити це було так просто. Не треба було вдавати прихильність. Було добре говорити Неджі те, що він хотів почути. — І ніколи не брехатиму. Присягаюся.

Неджа всміхнувся їй. По-справжньому всміхнувся.

— Мені подобається, що ми на одному боці.

— І мені, — сказала вона. І це нарешті вже не було брехнею. Як же їй відчайдушно хотілося, щоб так лишалося й надалі.

Публіка на параді була жалюгідною. Жинь це не здивувало. У Тікані люди виходили на святкування лише через обіцянки безкоштовної їжі та напоїв, але понівечений битвою Арлон не мав зайвих ресурсів. Вейсжа наказав роздати по місту додаткову пайку рису й риби, але цивільні, які щойно втратили домівки та рідних, мали небагато причин святкувати.

Жинь досі заледве могла ходити. Вона вже не спиралася на ціпок, але не могла пройти більше п’ятдесяти метрів, не втомившись. Руки й ноги сковував сильний тупий біль, який немовби лише погіршувався.

— Якщо треба, ми можемо понести тебе на паланкіні, — сказав Кітай, коли вона спіткнулася на помості.

Жинь стиснула його простягнуту руку.

— Я піду пішки.

— Але ж тобі боляче.

— Усьому місту боляче, — сказала вона. — У цьому й сенс.

Досі вона