Республіка Дракона - Ребекка Куанг

Його ламкий голос пролунав у спокійному ранковому повітрі. Усі повернули голови.

— Може, годі? — пробурмотіла Жинь.

— Вибач, — сказав Жамса. — Я лише кажу, що спершу їх треба було спалити на суші.

— Сумніваюся, що вони зібрали всі тіла, — сказав Бадзі. — Я бачив у річці більше трупів. Як гадаєте, скільки імперських солдатів досі внизу?

Жинь суворо глянула на нього.

— Бадзі, будь ласка…

— Знаєш, а це смішно. Риба їстиме трупи. А потім ви їстимете рибу, тобто — буквально їстимете трупи своїх ворогів.

Жинь глянула на нього, перед очима їй усе розпливалося.

— Обов’язково це робити?

— Що? Тобі не смішно? — Він обійняв її. — Агов. Не плач… Вибач.

Жинь важко зглитнула. Вона не збиралася плакати. Вона навіть не була певна, чому плаче, бо ж не знала нікого, похованого на тих пірамідах, і не мала причин горювати.

Тіла не були її провиною. Та все ж вона почувалася жалюгідною.

— Мені не подобається це відчуття, — прошепотіла вона.

— Мені також, дитино. — Бадзі погладив її плече. — Але це війна. Ти можеш бути й на боці переможця.

Роздiл 35

Тієї ночі Жинь ніяк не могла заснути. Сиділа на лікарняному ліжку, дивилася з вікна на спокійну гавань, відраховуючи хвилини до світанку. Їй кортіло пройтися коридором, але вона не хотіла, щоб її поведінка здалася дивною працівникам лікарні. А ще їй відчайдушно хотілось опинитися зараз поруч із Кітаєм, щоб востаннє обміркувати всі можливості. Але раніше вони спали в окремих кімнатах, тож вона не могла ризикувати, показавши бодай натяк на втечу, аж доки не вибереться за міські ворота.

Речей Жинь не збирала. Вона мала дуже мало важливого, тож прихопила лише запасний меч на заміну затонулому в каналі, та одяг, який мала на собі. Усе інше лишила в казармах. Що більше вона візьме з собою, то швидше Вейсжа усвідомить, що вона пішла шукати кращої долі.

Жинь навіть гадки не мала, що робитиме, коли вибереться з міста. Моаґ так і не відповіла на її послання. А може, навіть і не отримала його. Або вирішила проігнорувати. Чи відіслати його безпосередньо Вейсжі.

Анькхілуунь міг обернутися жахливою ставкою. Але інших варіантів Жинь просто не мала.

Вона знала тільки, що треба вибратися з міста. Хоч раз вона мусила бути на крок попереду Вейсжі. Ніхто не підозрював, що вона може втекти, а отже, ніхто й не затримає її.

Інших козирів Жинь не мала, але з рештою проблем вона розбереться, щойно Червоні скелі лишаться далеко позаду.

— Хочеш випити? — пролунав голос.

Жинь підстрибнула й мимоволі потягнулася до меча.

— Тигрячі цицьки, — сказав Неджа. — Це лише я.

— Вибач, — видихнула вона. Чи зчитав він на її обличчі страх? Вона квапливо напустила на себе жалюгідну подобу спокою. — Досі смикаюся. Кожен шум лунає для мене гарматним вогнем.

— Знайоме відчуття. — Неджа підняв кухоль. — Це може допомогти.

— Що це?

— Соргове вино. Уперше за багато місяців нас звільнили від служби, — він широко всміхнувся. — Тож ми можемо упитися.

— Хто це — ми? — обережно поцікавилася вона.

— Ми й Венка. Прихопимо ще й Кітая. — Неджа простягнув до неї руку. — Ходімо. Чи в тебе є кращі плани?

Жинь відмахнулася, у її голові роїлися думки.

Напитися перед утечею було жахливою ідеєю. Але Неджа міг щось запідозрити, якби вони з Кітаєм відмовилися. Він мав рацію — ані вона, ані Кітай не мали переконливого виправдання бути ще десь. Відколи призахідники ввійшли в гавань, їх усіх звільнили від служби.

І якщо вона не планувала зради, то якого ж біса відмовлятися?

— Ходімо, — повторив Неджа. — Декілька чарок не зашкодять.

Жинь витиснула з себе усмішку й узяла його за руку.

— Ти читаєш мої думки.

Ідучи вслід за Неджею з казарм, вона спробувала заспокоїти шалене серцебиття.

Усе нормально. Вона могла дозволити собі таку вільність. Щойно вона поїде з Арлона, то, може, вже ніколи й не зустрінеться з Неджею. Вона знала, що попри зв’язок між ними, він завжди лишатиметься на боці батька. Вона не хотіла, щоб Неджа запам’ятав її зрадницею. Вона хотіла, щоб він запам’ятав її другом.

У неї є час щонайменше до години перед світанком. І вона могла попрощатися як годиться.

Жинь не знала, де Неджа з Венкою знайшли стільки спиртного в місті, адже продавати його солдатам було заборонено. Коли вона вийшла з лікарні, Венка чекала на вулиці з цілим візком запечатаних глечиків. Неджа привів із казарм Кітая. А потім вони разом виштовхали візок до найвищої башти палацу, де сіли, споглядаючи Червоні скелі та роздивляючись уламки флотів, які плавали під ними.

Перші декілька хвилин вони не розмовляли. Лише квапливо пили, намагаючись якомога дужче сп’яніти. Багато часу для цього не знадобилося.

Венка вдарила Неджу в ногу.

— Ти впевнений, що нас за це не посадять?

— Ми щойно перемогли в найважливішій битві в історії Імперії. — Неджа ліниво їй усміхнувся. — Гадаю, ви маєте повне право напитися.

— Він намагається нас підставити, — сказала Жинь.

Вона не збиралася пити. Але Венка з Неджею постійно підбурювали — і вона не знала, як відмовитися, щоб не зародити підозр. А щойно почала, то було все важче й важче спинитися. Перші ковтки соргового вина видалися жахливими — здавалося, воно випалює їй стравохід, але дуже швидко тілом розійшлося смачне запаморочливе оніміння. Вино почало смакувати як вода.

«Через декілька годин усе минеться», — туманно подумала Жинь. До світанку з нею все буде гаразд.

— Повір, — сказав Неджа. — Щоб підставити когось із вас, вино мені не знадобилося б.

Венка чмихнула носом над кухлем.

— Це питво грубе.

— А що б тобі сподобалося більше? — запитав Неджа.

— Бамбукове рисове вино.

— А леді балувана, — сказав Кітай.

— Я дістану, — зголосився Неджа.

— Я дістану, — перекривив Кітай.

— Якісь проблеми? — запитав Неджа.

— Ні, просто запитання. Ти колись задумувався про те, щоб не бути таким претензійним гівнюком?

Неджа відставив кухоль.

— А ти колись задумувався про те, як близько стоїш до краю даху?

— Хлопці, хлопці! — Венка покрутила між пальцями пасмо волосся, доки Кітай бризкав краплями вина в Неджу.

— Припини, — випалив Неджа.

— То змусь мене.

Жинь уже добряче напилася й, примружившись, спостерігала, як Неджа кидається навколішки через усю башту й валить Кітая на підлогу. Вона мала би боятися, що хлопці впадуть за край, але в такому п’яному стані це здавалося їй просто смішним.

— Я дечого навчився, — різко заявив Кітай, скидаючи Неджу з себе.

— Ти завжди чогось учишся, — сказала Венка. — Кітай учений.

— Я інтелектуально допитливий, — сказав Кітай.

— Завжди скнієш у бібліотеці. Знаєш, у Сінеґарді я навіть заклалася на те, що ти цілими днями там дрочиш.

Кітай пирснув вином.

— Що?

Венка підперла підборіддя руками.

— Ну, а хіба не так? Бо я воліла б повернути собі гроші.

Кітай проігнорував її.

— Я он до чого… Слухайте, люди, а це й справді цікаво. Ви знаєте, чому