Необхідні речі - Стівен Кінг

– Так, і я б кожен день силкувалася забратися з-під маминого ковпака! – гаркнула Поллі лютим бридким голосом, майже зовсім не схожим на її звичайний тон.

– Так, – промовив містер Ґонт тим же заспокійливим голосом. – Тож ви залишилися там. У вас були Келтон і ваша гордість. А коли Келтон помер, гордість залишилася… правда?

Поллі заверещала від горя й страждання, а тоді заховала мокре обличчя в долоні.

– Болить гірше, ніж руки, правда? – запитав Ґонт.

Поллі кивнула, не прибираючи долонь.

Містер Ґонт заклав огидні довгі пальці собі за голову і заговорив тоном людини, що виголошує надгробну промову:

– Людство! Таке благородне! Таке охоче пожертвувати собою заради ближнього!

– Припиніть! – простогнала вона. – Можете припинити?

– Це таємниця, правда, Патриціє?

– Так.

Він торкнувся її лоба. Поллі здавлено охнула, проте не відсахнулася.

– Це одні з дверей у пекло, які ви б воліли тримати замкненими, правда?

Вона кивнула, не відриваючи очей від обличчя.

– Тоді робіть як я кажу, Поллі, – прошепотів він. Він забрав одну долоню від обличчя й почав її гладити. – Робіть як я кажу і тримайте рот на замку.

Він уважно подивився на її мокрі щоки й заплакані червоні очі. Невелика moue[130] огиди на мить випнулася в нього на губах.

– Не знаю, від чого мене більше верне – вiд жінок, що плачуть, або вiд чоловіків, що сміються. Поллі, витріть морду.

Повільно, замріяно вона дістала з сумки обшиту мереживом хустинку й почала втиратися.

– Добре, – відзначив він і підвівся. – Тепер дозволяю вам іти додому. У вас є робота. Але хочу, щоб ви знали: мені було неймовірно приємно вести справи з вами. Мені завжди подобалися пані, що горді собою.

12

– Агов, Браяне, хочеш, розіграш покажу?

Хлопець на велосипеді різко підняв голову, волосся злетіло йому з лоба, й Алан побачив у нього на обличчі вираз, який ні з чим не сплутаєш – голий, непідробний страх.

– Розіграш? – тремтячим голосом перепитав хлопець. – Який розіграш?

Алан не знав, чого хлопець боїться, але розумів одне: магія, на яку він часто покладався для зняття напруги в спілкуванні з дітьми, з невідомої причини цього разу чомусь зовсім не пасувала. Найкраще відсунути цю тему якнайдалі якнайшвидше і почати заново.

Він підняв лівицю – на якій був годинник – і всміхнувся в бліде й перелякане обличчя Браяна Раска, що уважно спостерігав.

– Бачиш, у рукаві в мене нічого нема, і руку бачиш аж до плеча. А тепер… престо!

Алан повільно провів відкритою правою долонею по лівій руці, великим пальцем без особливих зусиль висмикуючи маленький пакет з-під годинника. Затиснувши кулак, він потягнув за ледь не мікроскопічну петельку, що тримала пакет укупі. Накрив лівою долонею праву, а коли розвів їх, на місці, де лише мить тому не було нічого, розквіт неочікуваний великий букет квіток із цигаркового паперу.

Алан виконував цей фокус сотні разів, і ще ніколи це не вдавалося йому так добре, як у цей гарячий жовтневий день, але передбачувана реакція – секунда ошелешеного подиву, а далі усмішка, на третину вражена й на дві третини захоплена, – у Браяна на обличчі не з’явилася. Хлопець побіжно глипнув на букет (у тому погляді, здавалося, було полегшення, ніби думав, що фокус буде набагато неприємніший), а тоді повернув погляд на обличчя Алана.

– Чотко, правда? – запитав Алан. Він витягнув губи в широку усмішку, таку щиру, як протези його діда.

– Ага, – сказав Браян.

– Так-так. Бачу, що ти аж офігів.

Алан склав долоні докупи, спритно ховаючи букет. То було легко – надто легко, якщо чесно. Настав час купити новий фокус «Квітка-складанка», цьому вже недовго залишилося. Маленька пружина вже ослабла, а яскравий кольоровий папір скоро почне рватися.

Алан знову розкрив долоні, усміхаючись тепер радше з надією. Букет зник, залишився маленький пакетик паперу під ремінцем годинника. Браян Раск у відповідь не всміхнувся, його обличчя взагалі не мало якогось реального виразу. Залишки літньої засмаги не могли приховати блідість, так само як і те, що його шкіра зайняла незвичну позицію допубертатного спротиву: розсип прищів на лобі, ще більший – у кутику рота, вугрі по обидва крила носа. Під очима виднілися фіолетуваті кола, ніби востаннє добре спав він дуже давно.

«З цим малим далеко не все добре», – подумав Алан. Тут щось дуже розтягнуте або навіть зламане. Є два варіанти: або Браян Раск бачив людину, що познущалася з дому Джерзиків, або він сам це зробив. У будь-якому разі це успіх, проте Алан заледве міг собі уявити об’єм і вагу провини, яка тепер, напевно, мордує хлопця.

– Гарний фокус, шерифе Пенґборн, – промовив Браян безбарвним беземоційним голосом. – Справді.

– Дякую. Радий, що тобі сподобалося. Знаєш, про що я хочу з тобою поговорити, Браяне?

– Я… думаю, так, – сказав Браян, і Алан раптом відчув упевненість, що хлопець признається в тому, що це він порозбивав вікна. Просто тут, на вулиці, признається, й Алан зробить величезний крок у розкритті того, що сталося між Нетті і Вілмою.

Але Браян більше нічого не сказав. Він лише дивився на Алана втомленими червонуватими очима.

– Що сталося, синку? – запитав Алан тим самим тихим голосом. – Що сталося, поки ти був біля будинку Джерзиків?

– Не знаю, – відповів Браян. Голос був байдужий. – Але мені це снилося вчора вночі. І в неділю також. Мені снилося, що я заходжу в той будинок, але в сні бачу, що насправді спричинило весь шум.

– І що ж це, Браяне?

– Монстр, – відповів хлопець. Голос не змінився, але в кожному оці на нижніх повіках почало виростати по сльозі. – У сні я стукав у двері, а не проїхав повз, як я і вчинив, і двері відчиняються, і там монстр, і він… з’їдає… мене.

Сльози наповнили очі й повільно скотилися подразненою шкірою щік Браяна Раска.

«І так, – подумав Алан, – це може бути саме воно – простий переляк. Переляк, який буває в маленьких дітей, коли вони невчасно відчиняють двері спальні й бачать, як батько з матір’ю трахаються. Оскільки дитина замала, щоб знати, на що трах схожий, то думає, що вони б’ються. Може, навіть думає: якщо вони так скрикують і стогнуть, то намагаються вбити одне одного».

Але…

Але це здавалося неправильним. Це занадто просто. Відчувалося, наче цей малий бреше як дише, незважаючи на загнаний погляд, погляд, що промовляє: «Я хочу вам усе розповісти». Що це означає? Точно Алан не знав, але досвід підказував, що найімовірніший варіант – це те, що Браян знає, хто кидав каміння. Можливо, хтось, кого Браян відчуває зобов’язаним захистити. Або, можливо, та людина знає, що Браян її помітив, і Браян знає про