Необхідні речі - Стівен Кінг
На підставці для письма на столі лежав конверт. По центру було написане його ім’я. Френк Джуетт відчув жахливе осідання внизу живота. Наче ліфт, що безконтрольно несеться вниз. Він підняв голову й побачив, що Еліс і Брайон зазирають у кабінет і на нього, майже торкаючись щоками. Очі вирячені, роти розтулені, і Френк подумав: «Тепер я знаю, як це – бути рибкою в акваріумі».
Він помахав їм, щоб ішли геть! Вони не пішли, і це чомусь його не здивувало. Це жахіття, а в жахіттях події ніколи не відбуваються так, як ти хочеш. Саме тому вони і є жахіттями. Його охопило жахливе відчуття втрати й дезорієнтації… але десь під ним, ніби жива іскра під копицею вогкого хмизу, палахкотів блакитний вогник люті.
Він сів за стіл і поклав стос журналів на підлогу. Побачив, що шухляда, в якій вони лежали, виламана, як він і боявся. Френк розірвав конверт і висипав його вміст. Здебільшого то були глянцеві фотографії. Фотографії його та Джорджа Т. Нельсона на вечірці в Бостоні. Вони саме розслаблялися з кількома гарними молодиками (найстаршому з гарних молодиків було біля дванадцяти), і на кожній фотографії обличчя Джорджа Т. Нельсона було прикрите, а от Френка Джуетта було видно чітко.
Це Френка також не надто здивувало.
У конверті була ще записка. Він дістав її та прочитав.
Френку, старий друже.
Вибач, але мені треба їхати з міста, і нема часу страждати хуйнею. Мені потрібно дві тисячі доларів. Принеси їх до мене додому сьогодні о сьомій вечора. Поки що ти ще можеш вийти сухим із води, буде важко, але насправді безпроблемно для такого слизького мудака, як ти, але запитай себе, чи сподобається тобі бачити копії всіх цих фотографій на кожному телефонному стовпі одразу під оголошеннями про «Нічку казино». Вони тебе з міста на рейці винесуть[129], друзяко. Запам’ятай, 2 000 у мене вдома найпізніше до 7:15, або пошкодуєш, що з хуєм народився.
Твій друг,
Джордж
Твій друг.
Твій друг!
Погляд постійно повертався до завершальних слів з якимсь недовірливим, подивованим жахом.
Ти клятий зрадливий Юда – і ДРУГ!
Брайон Макґінлі досі гупав у двері, але коли Френк Джуетт нарешті відірвав погляд від того, що лежало в нього на столі й привернуло увагу, Брайон зупинив долоню на півшляху. Обличчя директора було воскове, лише на щоках червоніли дві яскраві клоунські плями. Губи витягнулися, оголивши зуби у вузькій посмішці.
Він і близько не був схожий на містера Везербі.
«Мій друг», – подумав Френк. Однією рукою він зім’яв записку, а іншою запхав глянцеві фотографії назад у конверт. Тепер блакитна іскра гніву спалахнула помаранчевим. Вологий хмиз помалу займався. «Так, я там буду. Я там буду, щоб обговорити з тобою це питання, друже мій Джордже Т. Нельсоне».
– Саме так, – промовив Френк Джуетт. – Саме так. – Він заусміхався.
10
Була вже чверть по третій, і Алан вирішив, що Браян Раск, напевно, пішов іншим шляхом, бо потік учнів, що йшли додому, майже всох. Аж тут, саме коли він ліз у кишеню по ключі від авто, то побачив самотню постать, що їхала на велосипеді по Скул-стріт у його бік. Хлопець їхав повільно, ледь не тужився над кермом, а голову опустив так низько, що Алан не міг розгледіти обличчя.
Але він бачив, що лежить у кошику велосипеда: холодильник «Плеймейт».
11
– Усе зрозуміло? – запитав Ґонт у Поллі, що тримала в руках конверт.
– Так, я… я розумію. Так.
Але її сонне обличчя світилося тривогою.
– Здається, ви не раді.
– Ну… я…
– Такі речі, як азка, не завжди добре працюють у нещасливих людей, – сказав Ґонт.
Він показав на маленький випин, де срібна кулька лежала на її шкірі, і Поллі знову відчула, ніби щось усередині амулета дивним чином звивається. Водночас жахливі судоми болю охопили її долоні, розходячись ніби мережа безжальних сталевих гаків. Поллі голосно застогнала.
Містер Ґонт зігнув палець, яким показував на азку, й поманив. Вона знову відчула рух у кульці, цього разу відчутніший, і біль щез.
– Ви ж не хочете, щоб усе було як раніше, так, Поллі? – запитав містер Ґонт шовковим голосом.
– Ні! – викрикнула вона. Груди швидко здіймалися й опускалися. Долоні почали виконувати ошалілі рухи, ніби мили одна одну, і вона не відривала переляканих очей від його. – Будь ласка, ні!
– Бо справи з поганих можуть стати ще гіршими, правда?
– Так! Так, можуть!
– І ніхто вас не зрозуміє, правда? Навіть шериф. Він не розуміє, як це – лежати без сну о другій ночі, коли долоні палають пекельним вогнем, правда?
Поллі похитала головою й заплакала.
– Робіть як я кажу, і вам більше не доведеться так прокидатися, Поллі. І ще дещо: робіть як я кажу, і якщо хтось у Касл-Року дізнається, що ваша дитина згоріла живцем у квартирі в Сан-Франциско, то не від мене.
Поллі видала хрипкий розпачливий крик – крик жінки в безнадійно чіпких обіймах болісного жаху.
Містер Ґонт усміхнувся.
– Пекло буває різних видів, чи не так, Поллі?
– Звідки ви про нього знаєте? – прошепотіла вона. – Ніхто не знає. Навіть Алан. Я розповіла Аланові…
– Я знаю, бо знати – це моя справа. А його – підозрювати, Поллі. Алан так і не повірив у те, що ви розповіли.
– Він сказав…
– Упевнений, він наговорив багато всілякого різного, але він вам так і не повірив. Жінка, яку ви найняли нянею, була наркоманкою, правда? Це не ваша провина, але, звісно, все, що призвело до цієї ситуації, було питанням особистого вибору, правда, Поллі? Вашого вибору. Юнка, яку ви найняли дивитися за Келтоном, відрубилась і впустила цигарку – або, може, косяк – у відро для сміття. Саме її палець натиснув на гачок, можна сказати, але пістолет був заряджений через вашу гордість, вашу незмогу зігнути шию перед батьками та іншими гарними людьми Касл-Рока.
Поллі ридала дедалі сильніше.
– Однак чи не має молода жінка права на власну гордість? – м’яко запитав містер Ґонт. – Коли все інше втрачено, чи не має вона зовсім трішки права на це, на монету, без якої її гаманець зовсім порожній?
Поллі підняла заплакане зухвале обличчя.
– Я думала, що це моя справа, – сказала вона. – І досі так вважаю. Якщо це гордість, то й що з того?
– Так, – заспокоїв її він. – Говорите як справжня бійчиня… але вони би прийняли вас назад, чи не так? Ваші мама з татом? Мабуть, це було б неприємно, особливо через дитину, що завжди нагадуватиме їм,
