Необхідні речі - Стівен Кінг

Жінки, врешті-решт, померли й поховані. Браян Раск іще живий.

Алан підійшов до пошарпаного універсала, який треба було продати рік тому, нахилився, взяв мікрофон рації й затиснув кнопку передачі.

– Так, Шило, це машина-один. Чую добре. Прийом?

– Телефонував Генрі Пейтон, Алане, – повідомила Шила. – Просив передати, що це щось термінове. Хоче, щоб я перемкнула його на тебе. Десять-чотири?

– Уперед, – сказав Алан. Він відчув, як прискорюється пульс.

– Це може зайняти кілька хвилин, десять-чотири?

– Нічого. Я буду на місці. Машина-один, на місці.

Він сперся збоку на машину в рябій тіні, тримаючи мікрофон у руці, очікуючи, що ж такого важливого може бути в житті Генрі Пейтона.

13

Коли Поллі дісталася додому, було двадцять хвилин по третій, і її ніби розривало між двома напрямками. З одного боку, вона відчувала глибоке пульсування потреби взятися за завдання, яке їй дав містер Ґонт (їй не подобалося називати це його словом «розіграш», бо Поллі Чалмерз не якась бешкетниця), щоб виконати його і щоб азка нарешті належала їй. Те, що торгівля не закінчилася, доки містер Ґонт так не сказав, навіть не спадало їй на думку.

З іншого боку, вона відчувала глибоке пульсування потреби зв’язатися з Аланом, щоб чітко розповісти йому, що сталось… або принаймні те, що вона пам’ятає. Що їй таки вдалося запам’ятати (воно сповнювало соромом і ницим страхом, але вона це добре запам’ятала), то це ось: містер Ліленд Ґонт ненавидить коханого чоловіка Поллі і містер Ґонт робить щось – щось – дуже неправильне. Алан має знати. Навіть якщо азка припинить працювати, він мусить знати.

«Ти ж не серйозно».

Але так – якась її частина була цілком серйозною. Та частина, що страхалася Ліленда Ґонта, хоча вона й не могла чітко пригадати, що ж призвело до такого відчуття страху.

«Хочеш повернути все так, як було, Поллі? Хочеш повернутися до стану, коли в тебе руки ніби наповнені шрапнеллю?»

Ні… але так само вона не бажає Аланові зла. Так само вона не хоче, щоб містер Ґонт робив те, що запланував, якщо воно (а вона підозрювала, що саме так) нашкодить містові. Так само вона не хоче бути частиною цього плану, якщо піде в старий покинутий будинок Кемберів на кінці міської дороги № 3 і влаштує там якийсь розіграш, якого сама навіть не розуміє.

Тож ці суперечливі бажання, кожне з підтримкою власного загрозливого голосу, тягли Поллі в різні боки, поки вона повільно поверталася додому. Якщо містер Ґонт її якось загіпнозував (вона була в цьому впевнена, коли вийшла з крамниці, але з часом дедалі більше стала сумніватися), вплив гіпнозу вже розвіявся (Поллі в це дійсно вірила). І вона ще ніколи в житті не почувалася настільки нездатною вирішити, що робити далі. Наче всі запаси речовини, яка допомагає приймати рішення, викрали з її мозку.

Урешті-решт Поллі пішла додому, як містер Ґонт і радив (хоча вона вже не могла чітко пригадати пораду). Вона перевірить пошту, тоді потелефонує Аланові й розповість, що містер Ґонт сказав їй зробити.

«Якщо ти це зробиш, – похмуро відзначив внутрішній голос, – азка справді припинить працювати. І ти це знаєш».

Так… але все одно залишається питання правоти й неправоти. Воно нікуди не зникає. Вона потелефонує Аланові, вибачиться, що була різкою, а тоді розповість, чого містер Ґонт від неї хоче. Може, навіть віддасть конверт, який містер Ґонт передав їй, той, який вона мусить покласти в бляшанку.

Напевно.

Почуваючись уже краще, Поллі вставила ключ у замок вхідних дверей свого будинку – знову тішачись легкістю цієї маніпуляції, майже не усвідомлюючи її – і повернула. Пошта лежала на звичному місці на килимі: сьогодні не дуже багато. Зазвичай різного поштового сміття більше після того, як відділення пошти має вихідний. Поллі нахилилася й підняла. Брошура кабельного телебачення з усміхненим, надзвичайно привабливим обличчям Тома Круза спереду, каталог від «Горчоу Колекшн» і ще один від «Шарпер Імедж». А також…

Поллі побачила той лист, і в животі почав розростатися клубок жаху. Патриції Чалмерз із Касл-Рока, від Департаменту захисту дітей Сан-Франциско… Ґірі, 666. Вона дуже добре пам’ятала вулицю Ґірі, 666 після своїх походів туди. Загалом Поллі ходила туди тричі. Три співбесіди з трьома бюрократами програми допомоги малозабезпеченим дітям, двоє з яких – чоловіки, котрі дивилися на неї так, як дивляться на обгортку від цукерки, що причепилася до твого найкращого взуття. Третьою бюрократкою була неймовірно дебела темношкіра жінка, яка знала, як правильно слухати та сміятись, і саме від цієї жінки Поллі нарешті отримала схвалення. Але в пам’яті їй дуже-дуже добре відбилася вулиця Ґірі, 666, другий поверх. Вона пам’ятала, як на лінолеум у кінці коридору довгою молочною плямою лягало світло з великих вікон. Пам’ятала відлуння друкарських машинок із кабінетів, де двері завжди були відчинені. Пам’ятала групку чоловіків, що курили цигарки біля наповненої піском урни у дальньому кінці коридору, і як вони на неї дивилися. Найбільше вона пам’ятала, як було почуватися одягненою в єдиний гарний костюм – темний поліестеровий костюм зі штанами, білу шовкову блузку, колготи «Л’Еґґз Нерлі Нюд», низькі підбори – і наскільки їй було лячно й самотньо, бо тьмяний коридор на другому поверсі Ґірі, 666 здавався місцем без серця й душі. Її заяву на матеріальну допомогу малозабезпеченим дітям тут нарешті затвердили, але запам’ятала вона з цього, звісно, відмови: погляди чоловіків, що повзали їй по грудях (вони були краще одягнені, ніж Норвілл у закусочній, але, на її думку, за винятком цього особливої різниці між ними не було), роти чоловіків, які відкопилювались у ввічливому несхваленні, коли вони розглядали проблему Келтона Чалмерза, позашлюбного нащадка цієї малої розбещенки, цієї вискочки, яка не схожа на гіпі поки що, ой ні, але яка, без сумніву, тільки-но вийде звідси, скине свою шовкову блузку та гарний брючний костюм, не кажучи вже про бюстгальтер, і вдягне пару тісних штанів-кльош і вузликову кофтину, крізь яку виднітимуться соски. Її очі говорили про все це й навіть більше, і хоча відповідь від департаменту прийшла поштою, Поллі одразу знала, що їй відмовлять. Вона плакала, покидаючи будівлю в перших двох випадках, і тепер їй здавалося, що вона може пригадати кислотний потік кожної сльози, які стікали їй по щоках. Це, а ще те, як люди на вулиці дивилися на неї. Жодної чуйності в їхніх очах, лише конкретна тупа зацікавленість.

Тож їй ніколи більше не хотілося говорити про ті часи або той