Необхідні речі - Стівен Кінг

Саллі висунула верхню шухляду стола і дістала пару важких ножиць. Нахилилась і смикнула нижню ліву шухляду. Та була зачинена. Містер Ґонт її попередив, що таке може бути. Саллі глипнула через двері в зовнішнє приміщення учительської, побачила, що там досі нікого, двері в коридор зачинені. Добре. Чудово. Саллі увіпхнула кінці ножиць у щілину вгорі шухляди й щосили натиснула ними. Тріснуло дерево, і Саллі відчула, як її соски химерно й приємно затвердівають. Весело. Страшно, але весело.

Вона знову запхала ножиці всередину – цього разу кінці проникли глибше – і знову натиснула. Замок зламався, і шухляда викотилася на рейках, відкриваючи внутрішній уміст. У Саллі аж щелепа відвисла від приголомшливої несподіванки. Тоді вона захихотіла – видихуваними, здавленими звуками, що більше скидалися на крики, ніж на сміх.

– Ой, містере Джуетт! Ну ви й пустунчик!

У шухляді лежав стос грубих журналів, і «Пустунчик», власне, й писалося на верхньому. На розмитому зображенні на обкладинці був хлопчик приблизно дев’яти років. На ньому був мотоциклетний кашкет у стилі 50-х і більше нічого.

Саллі полізла в шухляду і витягнула журнали, яких було з десяток, а то й більше. «Веселі дітки», «Голі красунчики», «Розваги на природі», «Світ ферми Боббі». Вона розгорнула один і не могла повірити в те, що бачить. Звідки такі речі беруться? Вони точно не з магазину, навіть не з найвищої полиці (про яку преподобний Роуз іноді проповідує в церкві), де є табличка «ДЛЯ ПЕРЕГЛЯДУ ЛИШЕ З ВІСІМНАДЦЯТИ РОКІВ».

Раптом у неї в голові заговорив добре відомий голос: «Поквапся, Саллі. Засідання майже скінчилося, а ти ж не хочеш, щоб тебе спіймали, чи не так?»

А тоді до цього долучився ще один голос, жіночий. Саллі майже впізнавала чий. Почути цей другий голос було наче говорити з кимсь телефоном, коли тлом на іншому кінці дроту говорить інша людина.

«Не просто чесна, – промовив другий голос. – Вона навіть божественна».

Саллі вимкнула другий голос і зробила те, про що просив містер Ґонт – розкидала брудні журнали по всьому кабінету містера Джуетта. Тоді поклала ножиці на місце й швидко вийшла з кімнати, зачиняючи її за собою. Вона відчинила двері з учительської й зиркнула назовні. Нікого… але голоси з кабінету № 6 тепер гучніші, і люди сміються. Вони дійсно вже закінчують, засідання вийшло незвично коротке.

«Дякувати Богові за містера Ґонта!» – подумала вона й вислизнула в коридор. Саллі майже дійшла до дверей виходу, коли почула, як вони виходять із кабінету позаду неї. Саллі не озирнулася. Вона раптом усвідомила, що протягом останніх п’яти хвилин узагалі не думала про містера Лестера Придурка Претта і почувалася цілком непогано. Подумала, що, мабуть, піде додому і приготує собі прекрасну ванну з піною, залізе в неї зі своєю чарівною скалкою і наступні дві години взагалі не думатиме про містера Лестера Придурка Претта, як же приємно це буде! Так, саме так! Так, сам…

Що ти там зробила? Що було в тому конверті? Хто його поклав там, за їдальнею? Коли? І, найважливіше, Саллі, що ти там влаштувала?

На мить вона спинилася, відчуваючи, як дрібні краплинки поту виступають на лобі й у западинах скронь. Очі округлилися й набрали зляканого виразу, ніби в загнаного зайця. Тоді вони звузилися, і Саллі пішла далі. На ній були слакси, які дивно й химерно терлися, через що вона згадувала часті облизування з Лестером.

«Мені однаково, що я зробила, – подумала вона. – І взагалі, я сподіваюся, що це щось дійсно зле. Він заслуговує на злий жарт, коли зовні схожий на містера Везербі, але тримає в себе всі ті гидотні журнали. Сподіваюся, він задихнеться, коли зайде до себе в кабінет».

– Так, сподіваюся, він задихнеться нахуй, – прошепотіла вона.

Це вперше в житті вона насправді вголос промовила таке слово, і від цього соски напружилися й знову защипали. Саллі пішла скоріше, роздумуючи, що, можливо, ще чимсь може зайнятись у ванній. Їй раптом сяйнуло, що вона також має певні потреби. Вона не впевнена, як саме їх задовольнити… але думала, що дізнається.

Господь же, врешті-решт, допомагає тим, хто допомагає собі.

8

– Як по-вашому, це чесна ціна? – запитав містер Ґонт у Поллі.

Поллі вже почала відповідати, але замовкла. Здавалося, щось раптово відвернуло увагу містера Ґонта. Він дивився кудись далеко і безгучно перебирав губами, ніби молився.

– Містере Ґонт?

Він легенько стрепенувся. Тоді погляд повернувся до її очей, і на обличчі з’явилась усмішка.

– Перепрошую, Поллі. Мене іноді відносить кудись.

– Така ціна не просто чесна, – сказала Поллі. – Вона навіть божественна.

Вона дістала з сумочки чекову книжку й почала писати. Час від часу туманно замислювалася, що ж це вона коїть, але тоді відчувала, як її очі манить до себе погляд містера Ґонта. Коли Поллі піднімала голову і їхні погляди перетиналися, питання й сумніви відступали.

Чек, який вона подала йому, був виписаний на суму сорок шість доларів. Містер Ґонт акуратно склав його й заховав у кишеню на лацкані спортивного піджака.

– Не забудьте заповнити корінець, – сказав містер Ґонт. – Ваш довгоносий друг, без сумніву, захоче перевірити.

– Він прийде з вами зустрітися, – промовила Поллі, цілком підкоряючись словам містера Ґонта. – Алан вважає вас шахраєм.

– Він багато думає і багато планує, – відказав містер Ґонт, – але його плани зміняться, а думки знесе геть, ніби туман у вітряний ранок. Повірте мені на слово.

– Ви… ви його скривдите, чи не так?

– Я? Ви дуже помилкової думки про мене, Патриціє Чалмерз. Я пацифіст – один із найбільших пацифістів у світі. У мене на шерифа й рука не підніметься. Я просто маю на увазі, що сьогодні по обіді в нього будуть справи по той бік моста. Він ще про це не відає, але вони будуть.

– А.

– Отже, Поллі?

– Так?

– Ваш чек не передбачає повну оплату за азку.

– Ні?

– Ні.

У руках вона тримала чистий білий конверт. Поллі найменшого уявлення не мала, звідки він узявся, але це здавалося чимсь максимально звичним.

– Поллі, щоб завершити оплату за амулет, ви повинні допомогти мені декого трішечки розіграти.

– Алана? – Вона зненацька стривожилася, ніби лісовий заєць, що зачув сухий повів вогню в гарячий літній день. – Ви про Алана?

– Абсолютно точно не про нього, – відповів Ґонт. – Просити розіграти людину, яку ви знаєте, ба більше, людину, яку ви нібито любите, було б неетично, дорога моя.

– Так?

– Так… Хоча, на мою думку, Поллі, вам справді варто ретельно обдумати свої стосунки з шерифом. Може виявитися, що все зводиться до вельми простого вибору: малий бiль зараз, який може врятувати вас від значно більшого болю в майбутньому. Іншими словами, ті, у кого швидке весілля, потім мають довге голосіння.

– Я вас не розумію.