Бенкет круків - Джордж Мартін

— Ви — ота здоров'ячка, яка поїхала зі Спритним Диком. Я вас пам'ятаю. Він вас надурив?

— Ні.

— Зґвалтував?

— Ні.

— Коня поцупив?

— Ні. Його вбили беззаконники.

— Беззаконники? — жінка, схоже, не так засмутилася, як зацікавилася.— Я завжди гадала, що Дика повісять або відішлють на Стіну.

Поснідали підсмаженим хлібом з ковбасою. Подрик Пейн запивав водою, підфарбованою вином, у той час як Брієнна стискала в долонях кухоль розведеного вина й міркувала, навіщо взагалі сюди прийшла. Гайл Гант не був справжнім лицарем. Його щире обличчя — лицедійська маска. «Не потрібна мені його допомога, не потрібен мені його захист, не потрібен мені він сам,— думала вона.— Та він, мабуть, і не прийде. Запросити мене — то був його черговий жарт».

Вона саме вже підводилася, щоб іти геть, коли з'явився сер Гайл.

— Міледі. Подрику,— привітався він і глянув на кухлі й тарелі, на яких у салі вистигала недоїдена ковбаса.— Боги, сподіваюся, ви тут не їли!

— Вас не стосується, що й де ми їмо,— озвалася Брієнна.— Ви зустрілися зі своїм кузеном? І що він вам розповів?

— Востаннє Сандора Клігана бачили у Варниці, в день нальоту. Після того він поїхав берегом Тризуба на захід.

— Тризуб — річка довга,— нахмурилася вона.

— Так, але не думаю, що пес відбіг далеко від гирла. Схоже, він розлюбив Вестерос. У Варниці він шукав корабель,— сер Гайл дістав з-за халяви чобота сувій пергаменту, відсунув ковбасу й розгорнув сувій. Виявилося, що це карта.— У старому заїзді на роздоріжжі — ось тут — Гончак зарізав трьох людей свого брата. А тоді здійснив наліт на Варницю — ось тут,— він пальцем постукав по Варниці.— Можливо, він у пастці. Фреї он тут, у Близнючках, Дарі й Гаренхол — на південь через Тризуб, за заході в нього сутички Блеквудів і Бракенів, а лорд Рендил отут, у Дівоставі. Навіть якби йому вдалося пробитися через гірські клани, високий гостинець у Видол непрохідний через сніг. І куди псові податися?

— Якщо він з Дондаріоном...

— Не з ним. Алін цього певен. Дондаріонові люди теж його шукають. Усі кажуть, що збираються повісити його за те, що він вчинив у Варниці. Вони до цього стосунку не мають. Лорд Рендил поширює чутки, що це таки вони зробили,— в надії, що простолюд відвернеться від Берика з його побратимством. Поки лорда Лискавку захищають люди, лорд Рендил ніколи його не впіймає. А ще є інша банда, очолювана отою жінкою — Твердосердою... Одна з версій — що це коханка лорда Берика. Начебто її повісили Фреї, але Дондаріон поцілував її і повернув до життя, і тепер вона не може померти — так само, як і він.

Брієнна роздивлялася карту.

— Якщо востаннє Клігана бачили у Варниці, саме там і варто шукати його слід.

— Алін каже, у Варниці нікого не лишилося, окрім старого лицаря, який ховається в замку.

— І все одно починати слід звідти.

— Є один чоловік,— мовив сер Гайл.— Септон. Він зайшов у місто через мою браму за день до вас. Звати його Мерібальд. Народився й виріс на ріці, все життя служить тут. Завтра він вирушає в обхід, і в таких обходах він завжди заходить у Варницю. Ми поїдемо з ним.

— Ми? — гостро глянула на нього Брієнна.

— Я їду з вами.

— Е ні.

— Що ж, тоді я їду з септоном Мерібальдом у Варницю. А ви з Подриком їдьте куди в біса заманеться.

— Лорд Рендил знову велів вам слідкувати за мною?

— Він велів мені триматися від вас подалі. Лорд Рендил додержується думки, що гарне жорстоке зґвалтування тільки пішло б вам на користь.

— То навіщо вам їхати зі мною?

— Ну, або це — або знову чатувати при брамі.

— Якщо ваш лорд наказав вам...

— Він мені більше не лорд.

— Ви покинули службу в нього? — вразилася Брієнна.

— Його милість повідомив мені, що більше не потребує ні мого меча, ні мого зухвальства. Що, власне, одне й те саме. Отож відтепер я насолоджуватимуся повним пригод життям лицаря-бурлаки... хоча, я так собі думаю, якщо ми таки розшукаємо Сансу Старк, ми повинні отримати винагороду.

«Золото й землі — ось на що він розраховує».

— Я хочу дівчину врятувати, а не продати. Я дала обітницю.

— А от я не пригадую, щоб давав щось подібне.

— Тоді зі мною ви не поїдете.

Виїхали на другий день на світанку.

Чудернацька це була валка: сер Гайл на гнідому рисакові й Брієнна на високій сірій кобилиці, Подрик Пейн верхи на своїй шкапі з провислою спиною і септон Мерібальд, який ішов пішки, спираючись на пішню і ведучи віслючка і великого собаку. Віслюк тягнув стільки вантажу, аж Брієнна злякалася, що в нього хребет переломиться.

— Це харчі для бідних і голодних мешканців приріччя,— пояснив септон Мерібальд при брамі Дівоставу.— Насіння, горіхи й сухофрукти, а ще вівсянка, борошно, ячмінний хліб, три кружала жовтого сиру з заїзду біля Блазенської брами, солона тріска для мене, солона ягнятина для Пса... а, і сіль. Цибуля, морква, ріпа, два мішки бобів, чотири — ячменю, дев'ять мішків апельсинів. Зізнаюся, маю слабкість до апельсинів. Ці я купив у матроса, і боюся, до весни мені вже інших апельсинів не скуштувати.

Мерібальда — септона без септу — в ієрархії Віри відділяла від жебрущих братів хіба одна сходинка. Таких, як він, були сотні: обшарпаний загін мав скромне завдання тягатися від одного крихітного села до іншого, читаючи службу божу, укладаючи шлюби й відпускаючи гріхи. Там, куди приходив такий септон, заведено було годувати його і надавати йому прихисток, але здебільшого місцеві мешканці були такі самі сіромахи, як і він, тож Мерібальд не міг затримуватися в одному місці надовго, щоб не обтяжувати господарів. Добрі господарі заїздів іноді пускали його ночувати до себе на кухню, а ще ж дорогою траплялися септирі й тверджі, ба навіть кілька замків, де — він знав — його гостинно приймуть. Де поблизу нічого такого не було, він ночував під деревами й під живоплотами. «У приріччі багато живоплотів,— казав Мерібальд.— найкращі з них старі. Нема нічого кращого за столітній живопліт.