Бенкет круків - Джордж Мартін

— Все я про нього знаю. До сина я його не підпущу. А тобі ліпше нагадати йому його обов'язки.

Купіль уже почала холонути.

— Обов'язки свої він знає, і немає вправнішого списника...

— Ти був вправнішим — до того, як позбувся руки. Сер Баристан був вправнішим замолоду. Артур Дейн був вправнішим, і королевич Рейгар був майже незгіршим за нього. Годі вже цих теревенів про те, який стосилий Лицар Квітів. Він ще хлопчисько.

Серсі вже втомилася від упертості Джеймі. Ніхто й ніколи не комизився перед їхнім лордом-батьком. Коли Тайвін Ланістер щось казав — усі слухалися. Коли каже щось Серсі — всі дозволяють собі радити їй, суперечити, навіть відмовляти. «Це все тому, що я — жінка, що не можу зіткнутися з ними на мечах. Вони Роберта поважали більше, ніж мене, а Роберт геть отупів од пияцтва». Але Серсі такого не терпітиме, особливо від Джеймі. «Слід його позбутися, і чимшвидше». Давним-давно вона мріяла про те, як удвох вони правитимуть Сімома Королівствами пліч-о-пліч, та останнім часом Джеймі став не так помічником, як перешкодою.

Серсі підвелася. Вода побігла по ногах, скрапувала з волосся.

— Коли мені знадобиться твоя порада, я попрошу про неї. Залиште мене, сер. Мені потрібно вдягнутися.

— На вечерю очікуються гості, я знаю. Яка чергова інтрига? Їх уже стільки, що я і лік утратив,— мовив він, прикипівши очима до зарошеного краплями води золотого волосся в неї між ніг.

«Він і досі мене хоче».

— Тужиш за тим, що втратив, брате?

Джеймі звів очі.

— Я теж тебе кохаю, люба сестро. Але ти дурепа. Вродлива золота дурепа.

Ці слова боляче обпекли. «В Зеленоскелі ти мене ніжнішими словами називав — тої ночі, коли зачав Джофа»,— подумала Серсі.

— Забирайся.

Відвернувшись, вона почула, як він виходить, незграбно штовхаючи двері своїм кикотем.

Поки Джоселін закінчувала приготування до вечері, Доркас допомогла королеві вбрати нову сукню. Вона була смугаста — блискучий зелений атлас перемежовувався з чорним оксамитом, а корсаж угорі прикрашало чорне мирське мереживо складного візерунку. Мирське мереживо недешеве, але ж королева повинна мати першокласний вигляд за всіх часів, а її кляті пралі так попрали декілька її старих суконь, що ті тепер не налазять. Серсі ладна була відшмагати їх за таке недбальство, однак Тейна вмовила її змилостивитися. «Простолюд полюбить вас іще більше за виявлену доброту»,— запевняла вона, тож Серсі наказала вирахувати вартість суконь з платні праль, а це було рішення навіть краще.

Доркас уклала їй у руку срібне люстерко. «Дуже добре»,— подумала королева, усміхнувшись до свого віддзеркалення. Приємно було нарешті скинути жалобу. В чорному вона видається дуже блідою. «Шкода, що вечеряю я не з леді Мерівезер»,— подумалося королеві. День був важкий і довгий, а дотепність Тейни завжди її розважає. Серсі ще не мала близької приятельки після Мелари Гезерспун, але Мелара виявилася захланною інтриганкою, яка дозволяла собі висувати ідеї, до яких вона за своїм становищем у суспільстві не доросла. «Не треба погано згадувати про неї. Вона давним-давно потонула, і саме вона мене навчила не довіряти нікому, крім Джеймі».

Заки королева приєдналася до гостей у світлиці, ті вже добре приклалися до гіпокрасу. «Леді Фаліза не тільки зовні схожа на рибу, а й дудлить, як риба»,— подумала Серсі, помітивши напівпорожню карафу.

— Люба Фалізо,— вигукнула королева, цілуючи жінку в щоку,— хоробрий пане Балмане! Я збожеволіла від горя, почувши про вашу дорогу матусю. Як нині мається леді Танда?

Леді Фаліза скривилася, мов от-от заплаче.

— Як мило з боку вашої світлості запитати про неї! Мейстер Френкен каже, мама, впавши, зламала стегно. Він зробив усе, що міг. Лишається хіба молитися, але...

«Моліться скільки влізе, однак ще до кінця місяця вона помре». Такі літні жінки, як леді Танда, не виживають після переламу стегна.

— Я молитимуся разом з вами,— сказала Серсі.— Лорд Кайберн каже, Танду скинув кінь.

— На сідлі луснула попруга,— мовив сер Балман Бірч.— Конюший мав звернути увагу, що ремінець перетерся. Ми його покарали.

— Суворо покарали, сподіваюся,— королева всілася й жестом запросила гостей теж сідати.— Вип'єте ще келих гіпокрасу, Фалізо? Наскільки пригадую, ви завжди його любили.

— Як приємно, що ви це пам'ятаєте, ваша світлосте.

«Як можна це забути? — подумала Серсі.— Джеймі казав, це диво, що ти гіпокрасом не сциш».

— Як ви доїхали?

— Так собі,— поскаржилася Фаліза.— Майже цілий день дощило. Ми хотіли заночувати в Розбі, але отой малий годованець лорда Гайлза відмовив нам у гостинності,— вона шморгнула носом.— Спом'янете моє слово: коли помре лорд Гайлз, той низькородний негідник утече з його золотом. А може, навіть претендуватиме на його землі й титул, хоча за законом, коли помре Гайлз, вони мають перейти до нас. Міледі мама — тітонька його другої дружини й троюрідна сестра самого Гайлза.

«У вас на гербі ягня чи загребуща мавпа?» — подумала Серсі.

— Лорд Гайлз, скільки себе пам'ятаю, був присмертний, а він і досі з нами, і дуже сподіваюся, й надалі буде,— вона мило посміхнулася.— Він ще нас усіх перекашляє.

— Цілком можливо,— погодився сер Балман.— Але годованець Розбі — то лише одна біда. Дорогою ми натрапили на якихось шибеників — брудних нечес зі шкіряними щитами й сокирами. В декого з них на шкірянках були вишиті зірки — священні семикутні зорі, однак вигляд ці нечеси мали все одно лихий.

— Вони ще й вошиві були, я певна,— докинула Фаліза.

— Вони себе кличуть «горобцями»,— мовила Серсі.— Це просто пошесть на наших землях. Новий септон, щойно вдягне вінець, має ними зайнятися. Бо як не він, я сама до них візьмуся.

— А його святість уже обрали? — поцікавилася Фаліза.

— Ні,— змушена була зізнатися королева.— Мало не обрали септона Оллідора, аж тут один з тих горобців прослідкував за ним до якогось борделю й просто голого витягнув на вулицю. Тепер, напевно, оберуть Люсіона, хоча наші друзі на пагорбі кажуть, що йому й досі бракує кількох голосів.

— Най Стариця своїм золотим ліхтарем освітить їм шлях до зваженого рішення,— побожно промовила леді Фаліза.

— Ваша світлосте,— посовався в кріслі сер Балман,— це дражливе питання, але... щоб між нами не виникло незгоди, хочу вас запевнити: ні моя добра дружина, ні її мати не мали стосунку до іменування отого байстрюка. Лоліс несповна розуму, а її чоловік схильний до чорного гумору. Я казав йому, щоб