Бенкет круків - Джордж Мартін
У десять років Серсі нарешті побачила свого королевича во плоті — на турнірі, влаштованому батьком на честь прибуття короля Ейриса на Захід. Під мурами Ланіспорту були зведені трибуни, й радісні вигуки простолюду відлунювали від стін Кичери Кастерлі, наче перекоти грому. Батька вітали вдвічі гучніше, ніж короля, пригадувала королева, та все ж удвічі тихіше, ніж вітали королевича Рейгара.
Сімнадцятирічний Рейгар Таргарієн, щойно висвячений у лицарі, легким галопом виїхав на арену, вбраний у золоту кольчугу й чорну кірасу. На шоломі розмаялися, мов язики полум'я, довгі стрічки — червоні, золоті й жовтогарячі. Від його списа впало двоє дядьків Серсі й ціла дюжина найкращих батькових герцівників, квіт Заходу. А ввечері королевич так грав на срібній лірі, що Серсі аж розплакалася. Коли її представили королевичу, Серсі мало не потонула в глибинах його фіалкових очей. «У нього рана в душі,— пригадалося, подумала вона тоді,— та коли ми одружимося, я зцілю його печалі». Поряд з Рейгаром навіть прегарний Джеймі видавався жовторотим хлопчиськом. «Королевич пошлюбить мене,— думала вона, і їй аж паморочилося від збудження,— а коли старий король помре, я стану королевою». Це тітка так їй сказала перед турніром. «Тобі слід сьогодні бути особливо гарною,— попередила її леді Дженна, поправляючи на ній сукню,— бо на заключному бенкеті оголосять, що ви з королевичем Рейгаром заручаєтеся».
Яка була Серсі щаслива того дня! В іншому разі вона б у житті не наважилася навідатися в намет Магі Ропухи. Зробила вона це, щоб довести Джейн і Меларі: левиця не боїться нічого. «Я стану королевою. А з чого б то королеві боятися якоїсь відразливої старої?» Ціле життя минуло, а за згадку про те ворожіння в неї й досі шкіра сиротами бралася. «Джейн, перелякавшись, із вереском втекла з намету,— пригадувала королева,— а от Мелара зосталася, і я теж. Ми дали їй скуштувати нашої крові й посміялися з її дурнуватих пророцтв. В них не було і краплі здорового глузду». Хай що там каже стара, а Серсі стане дружиною королевича Рейгара. Батько пообіцяв, а слово Тайвіна Ланістера — на вагу золота.
Але наприкінці турніру сміятися перехотілося. Не було ні заключного бенкету, ні тостів на честь її заручин з королевичем Рейгаром. Лише холодна мовчанка й зимні погляди, якими батько обмінювався з королем. Згодом, коли Ейрис із сином і своїм галантним лицарством поїхав на Королівський Причал, дівчинка в сльозах прибігла до тітки, нічого не розуміючи. «Батько пропонував укласти шлюбну угоду,— розповіла леді Дженна,— та король і чути про це не схотів. „Ти дуже добрий слуга, Тайвіне,— сказав король,— однак ніхто не одружує спадкоємця з дочкою слуги“. Отож витри сльози, маленька. Де це бачено, щоб левиця плакала? Батько підшукає тобі іншого чоловіка, ще кращого за Рейгара».
Але тітка збрехала, а батько підвів, як от зараз підводить Джеймі. «Нікого кращого батько не знайшов. Він віддав мене Роберту, і прокляття Магі розбрунилося отруйним квітом». Якби Серсі одружилася з Рейгаром, як було призначено богами, він і не глянув би на ту вовчицю. «Сьогодні королем був би Рейгар, а я — його королевою, матір'ю його синів».
Вона так і не пробачила Роберту його вбивства.
Зрештою, леви ніколи не могли похвалитися особливою пробачливістю. І скоро в цьому пересвідчиться сер Брон Чорноводський.
Брієнна
Саме Гайл Гант наполіг, що голови слід забрати з собою.
— Тарлі захоче виставити їх на мурах,— пояснив він.
— У нас смоли немає,— зауважила Брієнна.— М'ясо згниє. Облиште їх.
Не хотілося їй їхати у зеленому змроці соснового бору з головами людей, яких вона повбивала.
Але Гант і слухати не збирався. Сам повідрубував мерцям голови, зв'язав усі три за волосся й повісив собі на сідло. Брієнні не лишалося нічого, як тільки вдавати, що їх там немає, однак іноді, особливо поночі, вона спиною відчувала їхні мертві очі, а одного разу їй наснилося, що вони шепочуться між собою.
Дорога назад з мису Ломиклішня була холодна й мокра. Бувало, цілий день періщить, а в інші дні небо погрожувало от-от пролитися дощем. Зігрітися було неможливо. Навіть коли ставали табором, на вогнище важко було назбирати сухого дерева.
Заки доїхали до брами Дівоставу, навколо роїлася вже ціла армія мух, очі Шагвелу вже видзьобала ворона, а Пиг і Тимеон аж мурашилися личинками. Брієнна з Подриком узяли собі за звичку вириватися вперед на сотню ярдів, лишаючи сморід позаду. Сер Гайл запевняв, що вже й не відчуває запаху.
— Та закопайте ви їх,— казала йому Брієнна щоразу, коли зупинялися на ночівлю, але у Ганта впертості було подостатком. «Скаже, певно, лорду Рендилу, що сам усіх трьох убив».
Але, на його честь, лицар так не вчинив.
— Отой зброєносець, який повсякчас затинається, кинув камінь,— почав він розповідати, коли їх з Брієнною провели до Тарлі в дворі Мутонового замку. Голови віддали сержанту при варті, який мав їх відчистити, залити смолою і виставити понад брамою.— А дівка довершила справу мечем.
— Усіх трьох убила? — не міг повірити лорд Рендил.
— Билася вона так, що могла б і ще трьох прикінчити.
— А Старківну ви знайшли? — звернувся до Брієнни Тарлі.
— Ні, мілорде.
— Зате щурів порубали. І як — сподобалося?
— Ні, мілорде.
— Шкода. Що ж, крові ви скуштували. Довели все, що там хотіли собі довести. Час вам скидати кольчугу та знову вбиратися в нормальний одяг. У порту стоять кораблі. Один з них збирається зупинятися на Тарті. Я вас влаштую на нього.
— Дякую, мілорде, але не треба.
На обличчі лорда Тарлі ясно читалося, що він залюбки б її власну голову нахромив на палю понад брамою Дівоставу поряд з Тимеоном, Пигом і Шагвелом.
— Це глупство ви облишити не збираєтеся?
— Я збираюся розшукати леді Сансу.
— Мілорде, якщо ваша ласка,— втрутився сер Гайл,— я бачив, як вона билася з лицедіями. Вона дужча за більшість чоловіків, і спритна до того ж...
— Це меч такий спритний,— відрубав Тарлі.— Особливість валірійської криці. Дужча
