Бенкет круків - Джордж Мартін

«А ти б не плакав, якби мав сина і втратив його?» — мало не бовкнув тоді Сем. Як винуватити Жиллі за її горе? А от Джона Сноу винуватити можна: коли це його серце перетворилося на камінь? Одного разу Сем так і спитав у мейстра Еймона, коли Жиллі пішла на канал набрати води. «Коли ви підвищили його до лорда-командувача»,— відповів на це старий.

Ще й тепер, у холоді кімнатки під самим дахом, Семові не хотілося вірити, що Джон і справді вчинив так, як гадає мейстер Еймон. «Та все-таки, мабуть, це правда. Бо чого б тоді Жиллі стільки плакала?» Досить було просто запитати її, чию дитину вона притискає до грудей, але Сем не мав на це мужності. Він боявся почути відповідь. «Я й досі боягуз, Джоне». Хай куди він заїде у цьому великому світі, а всі страхи там будуть разом з ним.

По дахах Браавоса відлунням прокотилося дріботіння, схоже на далекий гуркіт грому: це з того боку лагуни Титан подавав знак про наближення ночі. Гучний звук збудив немовля, а його наглий вереск збудив і мейстра Еймона. Не встигла Жиллі тицьнути малюкові цицьку, як старий розплющив очі й кволо посовався на вузькому ліжку.

— Бовтуне? Темно. Чому так темно?

«Бо ви сліпий». Відтоді як припливли у Браавос, Еймон дедалі більше почав забуватися. Іноді навіть не розумів, де він. Іноді брався щось розповідати, але не закінчував і починав бурмотіти про свого батька чи його брата. «Йому вже сто два роки»,— нагадував собі Сем, але ж і в Чорному замку йому було стільки само, а там він мав цілком ясну голову.

— Це я,— змушений був пояснювати Сем.— Семвел Тарлі. Ваш стюард.

— Сем,— мейстер Еймон облизав губи та кліпнув.— Так. А ми в Браавосі. Пробач, Семе. Вже ранок?

— Ні,— Сем помацав старому чоло. Шкіра була волога від поту, холодна й липка на дотик, а кожен подих супроводжувався тихим свистом.— Зараз ніч, мейстре. Ви спали.

— Щось надто довго. Тут холодно.

— У нас дрова скінчилися,— пояснив Сем,— а господар нам більше не дасть, поки не заплатимо.

Це вже вчетверте чи вп'яте повторювалася та сама розмова. «Краще б я витратив гроші на дрова,— щоразу по тому бідкався до себе Сем.— Забракло клепки здогадатися, як важливо тримати його в теплі».

Натомість він змарнував останнє срібло на цілителя з Палацу червоноруких — блідого рослявого чоловіка в мантії, розшитій узором з червоних і білих смужок. Але насправді те срібло принесло тільки півпляшки сновійного вина. «Це полегшить його відхід»,— лагідно сказав браавосянин. Коли Сем запитав, чи не можна що-небудь зробити, той похитав головою. «Масті в мене є, зілля і настоянки, розчини, отрути і припарки. Можу кров йому пустити, прочистити кишківник, поставити п'явок... та навіщо? П'явки не повернуть йому молодість. Він старий, і в легенях його смерть. Дайте йому випити оцього, й нехай просто спить».

І відтоді старий спав ніч і день, але зараз-от намагався сісти.

— Нам слід вийти до кораблів.

«Знову кораблі!»

— Ви надто ще слабий, щоб виходити,— мовив Сем.

Під час подорожі мейстер Еймон підхопив застуду, яка загніздилася в нього в грудях. Заки допливли до Браавоса, він так заслабнув, що на берег його довелося виносити. Тоді вони ще мали тугий гаманець срібла, тож Дареон у заїзді попросив найширше ліжко. Їм запропонували таке, що на ньому й восьмеро людей помістилося б, тож господар за вісьмох і звелів заплатити.

— Підемо в доки завтра,— пообіцяв Сем.— І ви розпитаєте, який корабель найближчим часом пливе у Старгород.

Навіть восени в порту Браавоса було завізно. Щойно Еймон одужає, знайти судно, яке доправить їх куди слід, буде неважко. Важче буде заплатити за дорогу. Сподіватися можна тільки на корабель з Сімох Королівств. «Може, трапиться торгова галера зі Старгорода, шкіпер якої має родичів у Нічній варті. Повинні же ще лишатися люди, які шанують чатових Стіни».

— Старгород,— прохрипів мейстер Еймон.— Так. Мені наснився Старгород, Семе. Я знову молодий, зі мною мій брат Бовтун разом з отим здорованем-лицарем, якому він служив. Ми пили в старому шинку, де подають страхітливо міцний яблучник,— він знову спробував підвестися, але сили забракло. За мить він влігся назад.— Кораблі,— повторив він.— Там ми знайдемо відповідь. Щодо драконів. Мені потрібно знати.

«Ні,— подумав Сем,— вам потрібно поїсти і зігрітися — потрібен повний живіт і тріскотливе полум'я у коминку».

— Ви зголодніли, мейстре? У нас лишилося трохи хліба й сиру.

— Не зараз, Семе. Пізніше, коли я оклигаю.

— Як ви оклигаєте, якщо не будете їсти?

На морі ніхто з них не їв багато, особливо після Скагосу. По вузькому морю їх гнали шторми. Іноді вони налітали з півдня, з громом, блискавкою і чорною стіною дощу, який падав по декілька днів. Іноді приходили з півночі, холодні й похмурі, з лютим вітром, який пронизував до кісток. Одного разу так похолодало, що Сем, прокинувшись, побачив: цілий корабель вкрився кригою — блищав як перлина. Капітан, опустивши щоглу, прив'язав її до палуби, і далі пливли на веслах. Коли нарешті перед очима постав Титан, ніхто вже й не їв нічого.

Однак, опинившись нарешті на березі, в безпеці, Сем відчув, що страшенно зголоднів. Так само й Дареон з Жиллі. Навіть немовля смоктало з більшою охотою. А от Еймон...

— Хліб черствий, але я можу випросити на кухні трохи підливи, щоб його розмочити,— мовив Сем до старого. Господар був суворий і холодноокий, він з підозрою ставився до вбраних у чорне чужинців під його дахом, а от кухарка була добра.

— Не треба. Хіба що крапельку вина?

Але вина не було. Дареон обіцяв купити, коли заробить своїм співом.

— Вино принесуть пізніше,— збрехав Сем.— Є вода, але вона погана.

Добра вода текла великим арочним цегляним акведуком, який браавосяни називали солодкою рікою. Багатії по трубах отримували воду просто додому, а бідняки набирали її у цебра й відра в міських фонтанах. Сем якось послав Жиллі принести води, цілком забувши, що дикунка все життя прожила у Крастеровій фортеці й не бачила навіть ярмаркового містечка. А Браавос був кам'яним лабіринтом островів і каналів, де ні трави, ні дерев, зате повно незнайомців, які розмовляють невідомою мовою, і місто налякало її до такої