Сяйво - Стівен Кінг

Снігохід, мотор якого ще не охолонув, завівся одразу. Дік тремтячими пальцями повернув кермо і, ризикуючи зламати собі шию, ривками рушив уперед, через що голова розболілася ще дужче. Спершу снігохід водило з боку в бік, начебто за кермом був п’яний, але Дік, піднявшись так, щоб обличчя виявилося вище від вітрового скла, підставив його різкому колючому вітру. Це почасти вивело Геллорана зі ступору. Він додав газу.

(а де інші кущі?)

Цього він не знав, але, принаймні, вдруге його зненацька не застануть.

Перед ним виріс «Оверлук». Освітлені вікна другого поверху відкидали на сніг довгі жовті прямокутники. Ворота, що вели на під’їзну дорогу, були на замку. Геллоран непевно оглянувся й спішився, молячись, щоб ключі виявилися в кишені, щоб не загубилися, коли він витягав запальничку... ні, ось вони. У яскравому світлі фари снігохода він перебрав їх, знайшов потрібний ключ і відкрив навісний замок, упустивши його в сніг. Спершу Дікові здалося, що у ворота однаково не проїде. Ошалівши, він заходився розгрібати сніг біля них руками, не звертаючи уваги на дошкульні поштовхи болю в голові й страх, що один із решти левів, можливо, підповзає ззаду. Зумівши відтягнути стулку воріт на півтора фута, він протиснувся в щілину й натужився. Ворота знехотя підсунулися ще на кілька футів, звільнивши досить місця для снігохода, і Дік провів його на дорогу.

І тут він зрозумів, що попереду, в темряві, щось ворушиться. Усі звірі живоплоту зібралися в купу біля сходів «Оверлука», охороняючи вхід і вихід. Леви стелилися по землі. Собака поставив на нижню сходинку передні лапи.

Геллоран узявся за кермо, і снігохід стрибнув уперед, збиваючи позаду сніг. У квартирі доглядача, почувши високе, схоже на осине, дзижчання мотора, Джек Торренс підвів голову і раптом діловито рушив назад у коридор. Начхати на це стерво. Вона може почекати. Тепер черга брудного ніґера. Брудного ніґера, який пхає носа не в свою справу, лізе, куди не просять. Спершу ніґер, потім син. Він їм покаже. Він їм покаже... що... що він — один із головних менеджерів.

Снігохід за стінами готелю все швидше мчав по дорозі. «Оверлук» неначе стрімко мчав назустріч. В обличчя Гел-лорану летів сніг. Світло фар вихопило з темряви морду вівчарки, її порожні очі, позбавлені очниць.

Потім собака відскочив, залишивши пролом. Напружуючи сили, Геллоран смикнув важіль швидкості, і снігохід, брикаючись, здіймаючи хмари снігу, загрожуючи перевернутися догори дном, описав круту дугу. Багажник ударився об нижні сходинки ґанку й зрикошетив. Геллоран блискавично опинився на снігу й помчав нагору по сходах. Він спіткнувся, упав, підвівся. Зовсім близько за спиною (знову у Діка в голові) пролунало собаче гарчання. Плече куртки щось розпороло, а потім Геллоран опинився на ґанку, у безпеці, він стояв у вузькому проході, який Джек розчистив у заметах. Звірі були занадто великими, щоб пролізти сюди.

Дік дістався до великих двостулкових дверей, що вели у вестибюль, і знову поліз по ключі. Дістаючи їх, він надавив на ручку, і та вільно повернулася. Він штовхнув двері й увійшов.

— Денні! — хрипко крикнув він. — Денні, де ти?

Відповіддю була тиша.

Дік оглянув вестибюль, зиркнув на підніжжя широких сходів, і в нього вирвалося хрипке «ах!». Перемазаний, залитий кров’ю килим. Клаптик рожевого махрового халата. Угору по сходах вів кривавий слід. Поручні теж були в крові.

— Господи, — пробурмотів він і знову крикнув: — Денні! ДЕННІ!

Тиша, що панувала в готелі, здавалася знущальною, вона дражнила луною, яка жила тут споконвіку — прихована, але неодмінна.

(Денні? Хто це Денні? Чи знає тут xmo-небудъ якогось Денні? Денні, Денні, у кого Денні? Хто буде грати в «покрути Денні»? У «накрути Денні хвоста»? Паняй звідси, чорний. Тут ніхто зроду-віку не знав ніякого Денні)

Господи, невже ж він пройшов крізь усе це, щоб спізнитися?

Невже все вже скінчилося?

Стрибаючи через дві сходинки, Дік вибіг по сходах і зупинився на майданчику другого поверху. Кров тяглася до квартири доглядача. Геллоран крокував по короткому коридорчику, і жах розтікався по його жилах, тихенько підбираючись до розуму. Звірі живоплоту — погано, але оце було значно гірше. У душі Дік уже не сумнівався, що виявить, коли дійде до кімнати.

Побачити це він не квапився.

Поки Геллоран піднімався по сходах, Джек ховався в ліфті, і тепер підкрадався до фігури в куртці із засніженим каптуром зі спини — усміхнена примара, вимазана свіжою й запеченою кров’ю. Молоток для роке злетів так високо, як тільки дозволив надривний

(??що, суко, не можу згадати... заколола мене??)

біль у спині.

— Ну, чорномазий, — шепотів Джек. — Я тебе відучу совати носа в чужі справи.

Почувши шепіт, Геллоран почав обертатися, пригинатися, але молоток для роке зі свистом опустився. Каптур куртки недостатньо зм’якшив удар. У голові в Геллорана щось вибухнуло, залишивши шлейф зірочок... а потім усе зникло.

Він похитнувся, притулився до шовковистих шпалер, і Джек ударив знову — цього разу молоток сковзнув убік, роздрібнивши Геллорану вилицю й майже всі зуби з лівого боку. Той безвольно опустився на підлогу.

— Отак, — прошептав Джек. — Отак, маєш.

Де ж Денні? У нього справа до сина, який пхається туди, куди стороннім вхід заборонений.

Хвилини за три на повному тіней четвертому поверсі із брязкотом відкрилися двері ліфта. Джек Торренс був сам. Кабіна зупинилася на півдорозі до дверей, і, щоб вибратися на поверх, Джекові довелося підтягтися. Він звивався від болю. За собою Джек волочив сплющений молоток для роке. Зовні під карнизами вив і ревів вітер. Очі Джека оберталися в очницях. У волоссі кров змішалася з конфеті.

Його син був тут, нагорі. Десь тут. Джек відчував це. Хлопчисько, за яким ніхто не наглядав, міг творити що завгодно: виводити крейдою карлючки на дорогих шовковистих шпалерах, псувати меблі, бити вікна. Хлопець виявився брехуном, шахраєм, і його слід покарати... суворо покарати.

Джек Торренс заледве піднявся.

— Денні? — покликав він. — Денні, ходи сюди на хвилинку. Ти дещо накоїв, і я хочу, щоб ти прийшов, отримав по заслугах. Як чоловік. Денні? Денні?

(Денні...)

(Денніііііі...)

Темрява й коридори. Він блукав по темних коридорах, які нагадували ті, що пролягли в готелі «Оверлук», і все-таки невловимо відрізнялися від них. Обклеєні шовковистими шпалерами стіни були такі високі, що навіть витягнувши шию, Денні не вдавалося розгледіти стелю — вона тонула в півмороку. У сутінках височіли замкнені двері. До кожних нижче вічка