Сяйво - Стівен Кінг

— Даси двадцять доларів. Це буде разом зі спиртом.

Геллоран намацав у гаманці двадцятку; дістав і простягнув Деркіну. Той запхав її в кишеню сорочки, навіть не подивившись.

— По-моєму, нам, напевно, краще помінятися одежею, — сказав Деркін, знімаючи куртку. — Від твого пальтечка нині ввечері користі ні хріна не буде. Прийдеш повертати машинку, тоді обміняємося назад.

— Ні, так я не можу...

— Ану не галасуй, — перебив Деркін, усе ще м’яко, — я тебе замерзати не пошлю. Я тут пройду пару будинків — і все, там мій стіл, а на столі — вечеря. Не переч.

З легким здивуванням Геллоран обміняв пальто на оторочену хутром куртку Деркіна. Над головою тихенько гуділи лампи денного світла, і це нагадувало йому про світильники в кухні «Оверлука».

— Торренсів малий, — мовив Деркін і похитав головою. — Гарненький, чи не так? Поки сніг усерйоз не повалив, вони з татусем частенько тут бували. Зазвичай на вантажівці з готелю. Мені здалося, ця парочка так один за одного тримаються, що куди вже міцніше. Ото хлопчисько, що справді любить татуся. Сподіваюся, з ним усе гаразд.

— Я теж сподіваюся. — Геллоран застебнув блискавку куртки й зав’язав каптур.

— Дай-но допоможу тобі випхати цю штуку надвір, — сказав Деркін. Вони прокотили снігохід по заляпаній бензином цементній підлозі до воріт гаража. — Ти раніше на такому їздив?

— Ні.

— Ну, це штука нескладна. Інструкція приклеєна до приладової дошки, але насправді потрібно тільки знати, де стоп, де хід. Тут ручка як ото в мотоциклі. З іншого боку — гальмо. На поворотах нахиляй машинку. По насту ця дитинка шпарить на сімдесят, але по такій каші більше п'ятдесяти не вичавиш, та й то заледве.

Тепер вони опинилися на засніженому дворі станції обслуговування. Деркін підвищив голос, щоб його не заглушали пориви вітру.

— З дороги не з'їжджай! — кричав він у вухо Геллора-ну. — Наглядай за бордюром і покажчиками, і все буде о'кей. Коли звернеш із дороги, ти небіжчик. Зрозумів?

Геллоран кивнув.

— Зачекай хвилинку! — велів Деркін і побіг назад у гараж. Поки його не було, Геллоран повернув ключ запалювання й трохи піддав газу. Снігохід пчихнув і ожив, нахабно й неспокійно затарахкотів.

Деркін повернувся із чорно-червоною лижною маскою.

— Піддягни під каптур! — прокричав він.

Геллоран натягнув маску. Вона була тіснувата, але одразу ж заховала від вітру, від якого клякнули чоло, щоки й підборіддя.

Деркін нагнувся ближче, щоб його було чутно.

— По-моєму, ти трохи січеш, як ото деколи Гові, — сказав він. — Це добре, тільки ось у готеля тут кепська репутація. Хочеш, дам тобі карабін?

— Думаю, користі від нього не буде, — закричав у відповідь Дік.

— Як хочеш. Але коли забереш хлопчака, привозь його на 16-у Піч-Лейн. Дружина супу підігріє.

— О’кей. Спасибі за все.

— Обережно там! — заволав Деркін. — Тримайся дороги!

Геллоран кивнув і повільно потягнув ручку. Снігохід замуркотів і рушив, фара розсікла густо падаючий сніг конусом яскравого світла. У дзеркальці заднього виду мигнула піднята рука Деркіна. Дік помахав у відповідь, потім злегка штовхнув ліктями кермо вліво й опиьився на Головній вулиці. У білому світлі вуличних ліхтарів снігохід ішов як по маслу. Спідометр показував тридцять миль на годину. Було десять хвилин на восьму. В «Оверлуку» Венді й Денні спали, а Джек Торренс обговорював питання життя й смерті зі своїм попередником.

За п’ять кварталів ліхтарі на Головній вулиці скінчилися. Півмилі тяглися маленькі будиночки, наглухо задраєні від бурану, а потім залишилася тільки пітьма, у якій вив вітер. Варто було Діку знову опинитися в темряві, яку розсіював лише тонкий промінчик від фари снігохода, як наліг колишній жах — такими гнітючими й спустошуючими бувають дитячі страхи. Він ніколи ще не почував себе таким самотнім. У ті кілька хвилин, поки виднілися у дзеркальці нечіткі вогні Сайдвіндера, прагнення розвернутися й поїхати назад було просто непереборним. Геллоран подумав, що, незважаючи на всю заклопотаність Деркіна долею синка Джека Торренса, він не запропонував взяти другий снігохід і поїхати разом з ним.

(тут, у місті, репутація в готеля кепська)

Стиснувши зуби, Дік підсунув рукоятку вище й подивився, як стрілка спідометра поповзла вгору, минаючи позначку «40», і зупинилася на сорока п’яти. Йому здавалося, що снігохід мчить жахливо швидко, і все-таки побоювався, що цього недостатньо. За такої швидкості він буде добиратися до «Оверлука» майже годину А якщо поїде швидше, то може взагалі туди не дістатися.

Дік приклеївся поглядом до захисної огорожі при дорозі. Кожен стовпчик вінчав рефлектор завбільшки з десятицен-тову монету. Багато їх занесло снігом. Двічі Геллоран із небезпечним запізненням помітив знак повороту й відчув, що снігохід спершу заїхав на замет і лише потім повернувся туди, де влітку проходить дорога. Лічильник відстані відлічував милі так повільно, що можна було збожеволіти — п’ять, десять, нарешті, п’ятнадцять. Обличчя одерев’яніло навіть під в’язаною лижною маскою, а ноги закоцюбли.

(їй-богуу не пошкодував би сотню за лижні штани)

Жах Геллорана наростав із кожною наступною милею. Можна було подумати, що готель огортає якась отруйна атмосфера, яка згущається в міру наближення до нього. Чи було так і раніше? «Оверлук», по суті, ніколи не подобався Геллорану, і не лише йому, однак такого ще не бувало.

Він почував, що голос, який мало не вгробив його за Сайдвіндером, намагається пробити захист, дістатися до м’якої серцевини. Голос цей був потужний і за двадцять п’ять миль звідси — наскільки ж він зміцнів тепер? Повністю відгородитися від нього не вдавалося. Дещо прослизало в мозок Геллорана, заполонюючи його лиховісними образами з підсвідомості. Йому все частіше й частіше уявлялася тяжко поранена жінка у ванній, вона підняла руки, марно намагаючись відвернути удар, і Дік усе дужче впевнювався, що ця жінка, мабуть...

(о Боже, обережніше!)

Перед ним виросла загорожа, начебто він катався на американських гірках. Задумавшись, він пропустив знак повороту. Рвонувши вправо кермо, Дік розвернув снігохід на сто вісімдесят градусів. Полози пронизливо заскреготали по камінню. Геллоран подумав, що ось-ось вилетить зі снігохода.