Сяйво - Стівен Кінг

А може, все вже скінчено?

Венді чула виття ліфта, що піднімається.

(О Господи, будь ласка, ні, кров, кров ще свіжа, не дозволь статися непоправному)

Якимось дивом вона знайшла сили встати і, хитаючись, пройти через спальню й руїни вітальні до закритих дверей. Штовхнувши їх, Венді вийшла в коридор.

— Денні! — закричала вона, морщачись від болю в грудях. — Містере Геллоран! Є тут хто-небудь? Хто-небудь?

Укотре зупинився ліфт. Вона почула металевий брязкіт розчинених ривком дверцят, а потім подумала, що чує якісь слова. Може, вона придумала це. Через занадто голосний вітер важко було сказати напевне.

Спираючись об стіну, вона дісталася до кінця короткого коридорчика. Венді вже зібралася звернути за кут, коли вниз по сходовій клітці й шахті ліфта поплив крик, що змусив її остовпіти:

— Денні! Виходь, щеня! Виходь і отримай своє! Будь чоловіком!

Джек. На третьому або четвертому поверсі. Шукає Денні.

Вона звернула за ріг, спіткнулася, мало не впала. У неї перехопило подих. Приблизно за чверть шляху від сходів щось

(хтось?)

лежало під стіною безформною купою. Венді пішла швидше, морщачись щоразу, як вага її тіла тиснула на ушкоджену ногу. Вона розгледіла, що це чоловік, а, присунувшись ближче, зрозуміла, що означало дзижчання мотора.

Містер Геллоран. Усе-таки він приїхав.

Венді обережно опустилася поруч із ним на коліна, шепочучи найпростішу молитву — хай він буде живий, хай! У Геллорана з носа текла кров, а з рота виплеснувся страшний кривавий згусток. Половина обличчя перетворилася на розпухлий ліловий синець. Але, дякувати Богу, Дік дихав. Хрипко, глибоко, аж уся грудна клітка тряслася.

Венді уважно придивилася до нього й широко розплющила очі. Рукав куртки, надягнутої на Геллорана, почорнів і обвуглився. Половина куртки продерта наскрізь. У волоссі запеклася кров, а по шиї вниз збігала страшна, хоч і не глибока, подряпина.

(Господи, що з ним сталося?)

— Деннії — гарчав нагорі хрипкий роздратований голос. — Виходьу щоб тебе!

Зараз часу на роздуми не було. Венді затрясла Геллорана, кривлячи обличчя від гострих спалахів болю в ребрах. Бік відчувався гарячою розчавленою масою.

(А якщо ребра протикають мені легені, коли я ворушуся?)

Але й тут нічого не можна було вдіяти. Якщо Джек розшукає Денні, він уб’є його, заб’є до смерті молотком, як намагався забити Венді.

Тому вона трясла Геллорана, а потім заходилася легенько поплескувати по тій щоці, на якій не було синця.

— Прийдіть до тями, — говорила вона. — Містере Гелло-не, ви повинні прийти до тями. Будь ласка... прошу вас...

Нагорі без утоми стукав молоток — це Джек Торренс розшукував свого сина.

Денні стояв, притулившись до дверей, дивлячись туди, де з’єднувалися коридори. Молоток не перестаючи бив по стінах у рваному ритмі, й удари звучали все голосніше. Істота, що гналася за Денні, пронизливо кричала, вила й лаялася. Сон і ява з’єдналися без єдиного шва.

Істота звернула за ріг.

Те, що відчув Денні, до певної міри було полегшенням. Це не був його батько. Маска обличчя й тіла роздерлася, розповзлась і зробилася атрибутом невдалого жарту. Хіба це тато — це чудовисько із суботньої передачі «Вечірнє шок-шоу», жахлива істота, що обертає очима, горбиться і втягує голову в плечі, а сорочка на ньому просочена кров’ю? Ні, який же це тато!

— Зараз, клянуся Богом, — видихнуло чудовисько. Обтерло губи тремтячою рукою. — Зараз ти довідаєшся, хто тут хазяїн. Побачиш. їм не ти потрібний, а я. Я! Я! — І махнуло подряпаним молотком, двобічна голівка якого вже втратила форму й оббилася від незліченних ударів. Той урізався в стіну, пробивши в шовковистих шпалерах круглу дірку. Вилетіла хмарина вапняного пилу Істота посміхнулася.

— Побачимо, як ти тепер будеш свої фокуси показувати, — пробурмотіло чудовисько. — Я не вчора народився, зрозуміло? І з колиски мене нянька не впускала, Господь свідок. Хлопчику, я маю намір виконати стосовно тебе свій батьківський обов’язок.

Денні сказав:

— Ти не мій тато.

Істота зупинилася. На мить здалася просто розгубленою — начебто точно не знала, хто або що вона таке. Потім рушила далі. Молоток зі свистом ударив по дверях, і вони глухо відгукнулися: «бум!».

— Брешеш, — сказала істота. — Інакше хто ж я такий? У мене дві родимки, у мене пупок чашечкою, у мене навіть інструмент є, хлопче. Запитай маму.

— Ти — маска, — сказав Денні. — Просто несправжнє обличчя. Просто ти не такий мертвий, як інші, ото і знадобився готелю. Але коли він з тобою закінчить, ти перетворишся на порожнє місце. На ніщо. Я не боюся тебе.

— Будеш боятися! — завила істота. Невблаганний молоток опустився, зі свистом врізавшись у килим між ступнями Денні. Хлопчик не відступив.

— Ти оббрехав мене! Ти об’єднався з нею! Ти щось замишляв проти мене! І обманював! Списав на останньому іспиті: — З-під волохатих брів на Денні блиснули очі. У них світилася хитрість божевільного. — Нічого, я й це знайду. Твір десь у підвалі. Я знайду його. Мені пообіцяли, що я зможу дивитися все, що захочу.

Істота знову замахнулася.

— Так, пообіцяли, — погодився Денні. — Але вони брешуть.

Молоток завмер у вищій точці розмаху.

Геллоран почав приходити до тями, і Венді перестала ляскати його по щоках. Хвилину тому вниз по шахті ліфта приплили невиразні, ледь чутні крізь вітер слова: «Ти обманював! Списував на іспиті!» Кричали десь у глибині західного крила. Венді була майже впевнена, що Денні з Дже-ком — на четвертому поверсі, й Джек — те, що вселилося в нього, — знайшов сина. Тепер вони з Геллораном нічого не могли вдіяти.

— Ох, доко, — пробурмотіла вона. Очі застелили сльози.

— Сучий син зламав мені щелепу, — хрипко пробурчав Геллоран. — А голова...

Він намагався сісти. Праве око стрімко перетворювалося на щілинку через ліловий синець, що спухав під ним. Проте Венді він помітив.

— Місіс Торренс...

— Тсссс, — сказала вона.

— Де хлопчик, місіс Торренс?

— На четвертому поверсі, — відповіла вона. — 3 батьком.

— Вони брешуть, — знову повторив Денні. У голові