Сяйво - Стівен Кінг

І справді — той захитався, балансуючи на грані падіння, а потім, наполовину завдяки зусиллям водія, наполовину за інерцією, відкотився назад на більш-менш рівну поверхню засипаної снігом дороги. Потім попереду виявився обрив, фара висвітила різку межу між сніжним покривом і пітьмою, що простиралася за ним. Дік розвернув снігохід в інший бік, серце нудотно колотилося в горлі.

(тримайся дороги, Діккі, друже)

Він змусив себе ще трохи повернути рукоятку догори. Тепер стрілка спідометра коливалася в межах п’ятдесяти. Вітер вив і ревів. Фара простромлювала пітьму.

Невідомо, скільки часу минуло перш, ніж Геллоран виїхав до повороту, що лежав серед сніжних берегів, і попереду помітив спалах. Блиснув вогник, потім усе загородила земля, що здибилася складкою. Світло зринуло на такий короткий час, що Геллоран переконував себе: це тільки гра уяви. Однак за наступним поворотом вогник мигнув знову, тепер уже ближче. Цього разу сумніватися в його реальності не випадало — Дік уже стільки разів раніше бачив його під цим же кутом... «Оверлук». Схоже, світло горіло на першому й другому поверхах.

Страх з’їхати з дороги або розбити снігохід на невидимому повороті повністю розтав. Снігохід упевнено звернув на першу половину S-подібного повороту, який Геллоран тепер згадав аж до фута, і тут фара щось висвітила

(Господи... Божву що це?)

на дорозі попереду. Застигла чорно-біла постать. Спершу Геллоран подумав, що це якийсь надзвичайно великий вовк, якого буря зігнала з гір. Але, наблизившись, зрозумів, що це, і горло перехопив жах.

Не вовк, а лев. Лев — фігура живоплоту.

Окреслена чорною тінню й пухнастим снігом морда, стегна, напружені для стрибка стегна... і лев справді стрибнув. Він різко відштовхнувся задніми лапами, і навколо них беззвучно вибухнув, заклубився блискучими іскорками сніг. Закричавши, Геллоран різко вивернув кермо вправо, одночасно зігнувшись. По обличчі, шиї, плечах пробігли брижі болю. Діка викинуло зі снігохода. Лижна маска роздерлася. Геллоран упав, приминаючи сніг, і покотився.

Він почував, що звір наближається, ніздрі заповнив запах зеленого листя падуба. Величезна зелена лапа обрушилася йому на поперек, і Геллоран пролетів у повітрі добрих десять футів, вивернувши носаки, як ганчір'яна лялька. У нього на очах снігохід, що залишився без водія, ударився об бордюр і став дибки, обмацуючи фарою небо. Потім він із глухим стукотом перевернувся й завмер.

І тут лев стрибнув на Геллорана. Пролунало потріскування й шелест. Щось розпороло куртку на грудях. Можливо, тверді прутики — але Геллоран знав: це пазурі.

— Тебе тут немає! — пронизливо викрикнув Геллоран левові. — Ні, ні, немає! — Він заледве звівся на ноги і встиг подолати півшляху до снігохода, але лев стрибнув і вдарив

Геллорана по голові лапою, яка закінчувалася голками. Геллоран побачив, як беззвучно смикаються вогні.

— Немає тебе, — знову вимовив він, але це було лише завмираюче бурмотання. Коліна Діка підкосилися, і він упав у сніг. Права половина обличчя перетворилася на криваву смугу. Дік поповз. Лев ударив знову й перекотив його на спину, як черепаху Звір грайливо загарчав.

Геллоран щосили намагався дістатися до снігохода. Там лежало те, що було йому необхідне. Та лев, ревучи й дряпаючи, знову накинувся на нього.

52. Венді й Джек

Венді ризикнула ще раз кинути оком через плече. Джек був на шостій сходинці, він тулився до поручнів майже так само, як і вона. Він і далі посміхався, а темна кров, що повільно сочиться з рота крізь усміхнені губи, стікала вниз по підборіддю. Помітивши погляд Венді, Джек вишкірився.

— Зараз я тобі мізки в голову вправлю, прямісінько в голову, мать твою так. — Він заледве піднявся ще на одну сходинку.

Запанікувавши, Венді майже перестала помічати біль у боці. Вона підтягувалася догори так швидко, як тільки могла; незважаючи на біль, судомно чіплялася за поручні. Діставшись до сходового майданчика, вона оглянулася.

Джек, здавалося, не втрачає, а набирає сили. Від майданчика він був лише за чотири сходинки. Правою рукою підтягувався, а в лівій тримав молоток і примірявся.

19 “Сяйво" 577

— Я тут як тут, за спиною, — немов читаючи її думки, важко видихнув Джек закривавленими губами, розтягнутими в посмішці. — На п'яти наступаю, стерво. Ось зараз я тобі покажу.

Затуляючи рота руками, спотикаючись, Венді побігла по головному коридору.

Двері одного з номерів відчинилися, і звідти висунувся чоловік у зеленуватій масці вовкулаки.

— Класна вечірка, чи не так? — пронизливо прокричав він їй в обличчя і смикнув за вощений шнурок хлопавки. Пролунало гучне «бах!», і раптом навколо Венді посипався дощ із шовковистих стрічок серпантину. Чоловік у масці вовкулаки огидно захихикав і знову зачинив двері номера. Венді полетіла на килим. їй здалося, що правий бік вибухнув болем, і вона затято боролася із чорнотою непритомності. Крізь розставлені пальці Венді бачила візерунок килима, він немовби ворушився, гойдаючись і сплітаючись, і доносився невиразний шум ліфта.

У неї за спиною із тріском опустився молоток. Венді, схлипуючи, кинулася вперед. Оглянувшись, вона побачила, що Джек спіткнувся, заточився, але за секунду до того, як упасти на килим, заливаючи ворс яскравою кров'ю, опустив молоток.

Той потрапив їй точно між лопаток. Біль, що простромив Венді, виявилася настільки гострим, що вона змогла лише зазвивався, стискаючи й розтискаючи кулаки. У неї всередині щось хруснуло — Венді виразно розчула це — а наступні кілька хвилин вона сприймала все довкола так, начебто оглухла і спостерігала за всім крізь туманну завісу тонкої прозорої тканини.

Потім свідомість повернулася повністю, а з нею — біль і жах.

Джек спробував піднятися, щоб довести справу до кінця.

Венді силкувалася встати й зрозуміла, що це неможливо. Вгору і вниз по спині при кожному зусиллі пробігало щось на кшталт електричних розрядів. Вона, звиваючись, поповзла по коридору. Джек повз слідом, молоток для роке заміняв йому чи то милицю, чи палицю.

Вона дісталася до рогу й, учепившись руками за стіну, заповзла за неї. Жах Венді все наростав. Це здавалося неможливим, проте було саме так. Не бачити Джека, не знати, наскільки близько він, було у сто разів гірше. Підтягуючи тіло вперед, Венді так чіплялася за килим, що насмикала повні пригорщі ворсу. Вона доповзла до середини короткого коридорчика й лише тоді помітила, що двері спальні розкриті навстіж.

(Денні. О Господи!)

Вона змусила себе звестися на коліна, потім, хапаючись за стіну, піднялася на ноги. Пальці зісковзували із шовковистих шпалер. Нігті Венді видирали з них маленькі паперові стрічечки. Як тільки