Сяйво - Стівен Кінг

витканих синіх і чорних ліній; двері знову виявилися пронумерованими, за ними тривали нескінченні вечірки, де юрбилися цілі покоління гостей. Повітря навколо начебто мерехтіло, луна знову й знову підхоплювала удари молотка по стінах. Денні немовби проривався крізь тонку оболонку з утроби сну на килим, що застеляє підлогу четвертого поверху біля дверей президентського люкса; поруч закривавленої купи лежали тіла двох чоловіків, одягнених у костюми й вузькі краватки. Пістолетні постріли давно позбавили їх життя, а тепер вони заворушилися перед Денні й звелися на ноги.

Хлопчик набрав повітря, щоб закричати, але промовчав.

(ШНЕСПРАВЖНІ ОБЛИЧЧЯ! НЕСПРАВЖНІ!!!)

Під його поглядом чоловіки вицвіли, як старі фотографії, і зникли.

Однак унизу молоток неспинно лупив по стінах; слабкі звуки ударів плили вгору шахтою ліфта й сходовою кліткою. Керівна сила «Оверлука» в особі батька Денні нипала по другому поверху.

За спиною хлопчика з тоненьким скрипом розчинилися двері.

У коридор висунувся розкладений труп жінки в згнилій шовковій сукні, пожовклі висохлі пальці прикрашали сіро-зелені персні. По обличчю повільно повзали жирні оси.

— Заходь, — прошептала вона Денні, посміхаючись почорнілими губами. — Заходь, станцюємо таааанго...

— Несправжнє обличчя! — прошипів він. — Не з мого часу!

Вона стривожено позадкувала від нього й, поки відступала, розтала і зникла.

— Де ти? — пронизливо кричала істота, але голос і далі лунав тільки в голові хлопчика. Він чув, як істота, що начепила личину Джека, снує по другому поверху... і ще щось.

Високий виючий звук мотора, що наближається.

Тихенько зойкнувши, Денні затамував подих. Що це, чергова маска готелю, нова ілюзія? Чи це Дік? Йому хотілося — страшенно хотілося — вірити, що це по-справжньому. Що це справді Дік, але хлопчик не смів так ризикувати.

Він відступив головним коридором й звернув у бічний прохід, кроки шелестіли по ворсу килима. Як і уві сні, на Денні похмуро дивилися замкнені двері, ось лише зараз він був у реальному світі, де гра догравалася до кінця.

Він звернув праворуч і потрапив у тупик, серце голосно тіпалося в груди. По ногах війнуло жаром. Звичайно, із пічних заслінок. Мабуть, сьогодні — день, коли тато прогріває західне крило і

(ти згадаєш, що забув твій батько.)

Що ж? Ще трішечки, і він збагне. Щось, що може врятувати їх із мамою? Але Тоні сказав, що рятувати доведеться йому самому. То що ж це?

Він опустився на підлогу під стіну, затято наАмагаючись думати. Думати було важко... готель увесь час пробував пролізти до нього в голову... Денні марилася темна безформна фігура, що розмахує молотком, обдирає шпалери... вибиває хмарини вапняного пилу...

— Допоможи, — пробурмотів він. — Тоні, допоможи.

І раптом усвідомив, що в готелі запанувала мертва тиша. Виття мотора припинилося,

(напевно, він був несправжній)

припинилися гучні веселощі, і лише вітер неспинно вив і свистів.

Раптово оживши, загудів ліфт.

Він піднімався. І Денні знав, хто — що — в ньому їхало.

Він миттю схопився на ноги, витріщившись перед себе незрячими очима. Серце стиснула паніка. Чому Тоні послав його на четвертий поверх? Тут він у пастці. Усі двері замкнені.

Горище!

Денні знав, що в готелі є горище. Він приходив туди з татом у той день, коли тато розставляв мишоловки. Але через пацюків тато не дозволив Денні піднятися нагору разом з ним — боявся, як би Денні не покусали. І люк на горище відкривався в стелі короткого коридорчика — останнього в цьому крилі. Біля стіни був довгий ціпок. Цим ціпком тато штовхнув кришку люка, і вона відкрилася. Коли вона пішла нагору, заскреготали противаги й спустилася драбинка. Якщо б можна було забратися туди й втягти драбину за собою...

Десь у лабіринті коридорів за спиною хлопчика зупинився ліфт. З металевим деренчанням стукнули, розчиняючись, двері. І голос — уже не у свідомості малого, а наяву, жахливо реальний — покликав:

— Денні? Денні, ходи сюди на хвилиночку, га? Ти тут дещо накоїв, і я хочу, щоб ти прийшов і отримав по заслугах. Будь чоловіком. Денні? Денні?

Слухняність настільки міцно в’їлася в Денні, що він, як робот, справді зробив два кроки на голос і лише потім зупинився. Пальчики стиснулися в кулаки.

(Несправжній! Фальшиве обличчя, я знаю, хто ти! Знімай маску!)

— Денні! — заревіла істота. — Іди сюдиу щеня! Іди сюди, отримай своє,, будь чоловіком!

Голосне «бум!» — це молоток ударив у стіну. Коли голос знову проревів його ім’я, то звучав уже в іншому місці. Ближче.

Полювання починалося в реальному світі.

Денні побіг. Безшумно торкаючись ногами товстого килима, він біг повз замкнені двері, повз шовковисті візерункові шпалери, повз пригвинчений до стіни біля повороту вогнегасника. Хлопчик завагався, потім пірнув в останній коридорчик. Наприкінці коридорчика виявилися лише двері, зачинені на засув. Бігти було нікуди.

Але ціпок був на місці — він стояв там, де тато залишив його, притуливши до стіни.

Денні схопив ціпок. Він витягнув шию й пильно глянув на люк. Ціпок закінчувався гачком, яким треба було підчіплювати кільце, угвинчене в кришку люка. Треба було...

Із кришки люка звисав новісінький єльський комірний замок. Замок, який Джек Торренс повісив після того, як розставив пастки, — просто на випадок, якщо синові одного чудового дня стрельне в голову залізти туди на розвідку.

Зачинено. Денні обійняв жах.

Істота за його спиною наближалася. Похитуючись, спотикаючись, вона минула президентський люкс. Молоток із лютим свистом розсікав повітря.

Денні притулився спиною до останніх замкнених дверей і почав чекати.

55. Те, про що забули

Венді помалу приходила до тями, сіра завіса витікала геть, змінюючись болем: спина, нога, бік... вона подумала, що не має сил зрушити з місця. Боліли навіть пальці, спершу Венді не розуміла чому.

(бритва, ось чому)

Світле волосся Венді, тепер поплутане й мокре, звисало на очі. Вона відкинула його, і зсередини в тіло встромилися ребра, змусивши її застогнати. Вона розгледіла синьо-білий простір матраца, заплямований кров'ю. Її кров’ю, а може, кров’ю Джека. Несуттєво — однаково кров ще не засохла, значить, відключилася Венді ненадовго. Це мало значення, тому що...

(??чому??)

Тому що...

Спершу Венді згадала дзижчання мотора. На секунду вона тупо зосереджувалася на ньому, а потім запаморочливою, нудотною хвилею повернулася пам’ять, показавши все одразу.

Геллоран. Це повинен бути Геллоран. Бо чого б Джек пішов так раптово, не закінчивши... не прикінчивши її!

Тому що йому не було коли лінуватися. Джекові треба було швидко розшукати Денні і... і зробити свою справу Перш