Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Ми рушили далі, а коли натрапили на потрійне розгалуження підземель, наш загін розділився на три групи. Гарпер, Галґрен і я обрали середній коридор. Пройшовши відстань, яка видалася нам нескінченною, і не знайшовши ані сліду Октейва, ми пробралися повз низку ніш, до самої стелі загромаджених урнами, які, певно, містили прах сотні поколінь, а тоді зрештою дісталися великої зали, підлогу якої було оздоблено геометричними візерунками. Тут до нас незабаром приєдналася решта загону; їм також не вдалося визначити місця перебування нашого зниклого очільника.
Було б марною справою детально описувати наші поновлені пошуки в усіх тих незчисленних склепах, чимало з яких ми до того не досліджували. Усі вони були порожніми, принаймні якщо говорити про якісь ознаки життя. Пригадую, як іще раз проходячи тим склепом, на стелі якого я бачив темну круглу пляму, я пересмикнувся, коли помітив, що пляма та зникла. Просто диво, що ми не загубились у тому лабіринті підземного світу, одначе зрештою ми повернулися до останньої катакомби, в якій знайшли прикуту заковами мумію.
Наближаючись до того місця, ми почули якийсь розмірений повторюваний брязкіт — за обставин, в яких ми перебували, тривожнішого й таємничішого звуку годі було й уявити. Він лунав, неначе стукіт гулів, які намагаються пробратися до якогось покинутого мавзолею. Коли ми наблизилися, промені наших ліхтариків вихопили з пітьми видовище настільки ж незбагненне, наскільки й неочікуване. Людська постать, голову якої приховував набубнявілий чорний предмет, що розміром і формою нагадував диванну подушку, стояла спиною до нас коло решток мумії та щосили била по стіні загостреним металевим прутом. Ми не знали, як довго Октейв пробув там і де він знайшов той прут, але під його несамовитими ударами глуха стіна кришилася, залишаючи на підлозі купу схожих на цемент уламків; під її поверхнею оголилися невеликі вузькі двері з того самого незбагненного матеріалу, що й урни з попелом і чаша для обкурювання склепів.
Тієї миті ми всі були настільки ошелешені, розгублені й невимовно спантеличені, що жоден із нас не спромігся на дію чи бодай якесь рішення. Уся ця справа була надто вже фантастичною й жаскою, а Октейва, вочевидь, здолав якийсь напад безумства. Що ж до мене, то я відчув, як до горла підступила нудота, щойно я розпізнав ту огидно роздуту істоту, яка вчепилася в Октейвову голову та мерзенною набряклою масою спадала йому на шию. Я боявся навіть припустити, що саме могло спричинитися до такої набряклості.
Перш ніж хтось із нас устиг отямитись, Октейв відкинув металевий прут і заходився навпомацки шукати щось у стіні. Певно, там мала бути якась потаємна пружина, хоча годі було здогадатися, як він міг дізнатися про її розташування чи про саме́ її існування. З глухим огидним скреготом ті двері прочинилися всередину. Між товстими й масивними, наче мавзолейна плита, дверима та одвірком залишилася шпарина, крізь яку до склепу хлинула опівнічна темрява ще глибших підземель, немовби звідти назовні джерелував потік мерзоти, похованої там багато еонів тому. Тієї-таки миті світло наших ліхтариків чомусь замерехтіло та потьмянішало, і в наші ніздрі влився задушливий сморід, ніби повіяло повітрям з попідземних світів, де з незапам’ятної давнини застоявся сморід гниття.
Тепер Октейв обернувся в наш бік і непорушно став перед прочиненими дверми, неначе людина, що виконала віддану їй команду. Мені першому з нашого загону вдалося скинути із себе ті паралізуючі чари; витягнувши складаного ножа — єдину подобу зброї, яку я мав при собі, — я підбіг до Октейва. Він відступив назад, але недостатньо швидко, щоб ухилитись, тож я встиг увігнати чотиридюймове лезо ножа у чорну набубнявілу масу, яка оповила всю верхню частину його голови та звисала йому на очі.
Не хочу навіть уявляти, чим була та істота — якщо це взагалі можливо уявити. Вона була безформна, як велетенський слимак, і не мала ані голови, ані хвоста, ані видимих органів — нечиста, набрякла, шкіряста почвара, вкрита тонким, схожим на плісняву хутром, про яке я вже згадував. Мій ніж пропоров її, неначе шмат зогнилого папірусу, залишивши подовгасту й глибоку рану, і те страхіття сплющилося, немовби луснув пухир. З нього хлинув нудотний потік людської крові, змішаної з темними сплутаними масами, які могли бути напіврозчиненим волоссям, з пливкими драглистими грудками, подібними до розтопленої кістки та згустками якоїсь білої речовини. Тієї ж миті Октейв поточився й упав, розпростершись на весь зріст на підлозі. Здійнята падінням хмара праху мумії заклубочилася над ним, що лежав нерухомо, неначе мертвий, й оповила його.
Долаючи відразу та задихаючись від леткого праху, я нахилився і здер з його голови те обм’якле жахіття, що досі слизіло бридотною рідиною. Воно відстало з неочікуваною легкістю, немов я зняв якусь розкислу ганчірку, але, о Господи, як би мені хотілося, щоб я тоді не рушив ту істоту з місця. Під нею більше не було людського черепа, адже він був роз’їдений до самих брів, і коли я підняв той подібний до каптура об’єкт, під ним оголився напівзжертий мозок. Мої пальці раптово знесиліли, і я випустив ту безіменну істоту. Падаючи, вона перевернулася, відкриваючи свою нижню частину, яку вкривали численні ряди рожевуватих присосок, розташованих колами довкруж мертвотно-блідого диска, що був укритий подібними до нервів волокнами і скидався на щось на кшталт нервового сплетіння.
Мої супутники з’юрмилися за моєю спиною, але тривалий час ніхто не міг здобутися на слово.
— Як гадаєте, чи давно уже він мертвий? — Галґрен прошепотів те жахливе запитання, яке кожен із нас ставив собі подумки. Вочевидь, ніхто не зміг або не схотів на нього відповісти, і ми просто стояли, застигнувши у позачассі, та наче зачаровані прикипіли нажаханими поглядами до Октейва.
Урешті-решт я спробував відвести очі й, роззирнувшись навмання, зупинив погляд на рештках прикутої мумії і вперше, з відстороненим, нереальним жахом зауважив напівз’їдений стан її зморщеної голови. Від мумії мій погляд ковзнув убік, до нещодавно відчинених дверей, проте тієї миті я ще не розрізнив того, що́ привернуло мою увагу. А потім я, стрепенувшись, побачив у променях ліхтарика, що за тими дверима, далеко внизу, мов у якійсь глибокій ямі, нуртує й комашиться сила-силенна тіней, які повзуть уперед, звиваючись, наче черва. Пітьма немовби клекотіла ними, а тоді тіні сягнули дверей і через широкий поріг до склепу хлинув мерзенний авангард незліченного війська: то були істоти, споріднені зі страхітливою, диявольською п’явкою, яку я зірвав з роз’їденої голови Октейва. Деякі з них були тонкими й пласкими, ніби диски з тканини чи шкіри, і корчилися, під час руху складаючись удвоє, а деякі були більш або
