Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Зверхній юнак кивнув і повернувся до свого мотоцикла.

— Ти, тойво, лямпу-то свою виключити не хочеш? Ніби не ніч надворі, — патлатий просто не міг промовчати.

— Без проблем, — процідив юнак і щось посунув на кермі.

Хмар птаства зметнулися в небо. Поважний портовий смотритель облив себе пивом і вилаявся, як п’яний матрос. Оглушаючи околицю надсадним ревом, Шерехом мічений агрегат покотився в бік готелю.

В Арангені мені відкрилася нова істина: я ненавиджу подорожувати. Ну, вилазка на день-два, з можливістю комфортного нічлігу і неодмінною парою чистих шкарпеток — ще туди-сюди, а день за днем котитися сільською місцевістю, навіть не знаючи, де зупинишся наступного разу… Чисто збочення. В Краухарді взагалі не буває бродяг (клімат не той), а життя в місті швидко привчило мене до водогону і каналізації. Та що там, я навіть сніданки сам собі готувати перестав! Повернення до незайманої природи не викликало нічого, крім роздратування. Перші пару днів мене втішали фізіономії арангенських селян, шокованих побаченим мотоциклом, але потім чорна натура взяла гору, я почав бурчати і до всього чіплятися. Просто чудо, що мені випав супутник під блокатором.

Відсутність Джерела розбудила в Соркарі надмір заощадливості і обережності (а може, він завжди був таким), чистильник набрав з собою стільки мотлоху, що у мене просто щелепа відвисла. Ну, я розумію особисте майно, але півпуда харчів, ліки від простуди, казанки, ковдри і Шерех знає які ще «життєво необхідні» дрібнички… Хоча, не виключено, що він просто знав місцеву специфіку краще, ніж я — арангенська глибинка була зовсім не пристосована для подорожей. Готелів на нашому шляху не попадалося (може, вони є десь поряд з трактом?), ночувати доводилося в людських хатах, а жили арангенські селяни навіть бідніше, ніж краухардські (що стало для мене одкровенням). В смислі — тісно, брудно, по-старому, запасного коца в сім’ї могло взагалі не бути, або він був, але в такому стані, що пальцем торкнутися було боязко. Усвідомивши реалії, я став вибирати для нічлігів сіно і стодоли. Соркар попхався спати в хаті (забув, невдаха, що Джерела катма) і потім весь обчухався — блощиці! Захисного амулета в нього не було. Цікаво, як місцеві таке терплять? Добре, маги серед них не живуть, але не могли хоч меблі протикомашиним порошком обкурити? Він копійки коштує.

Сильно розганятися на перевантаженому мотоциклі я не наважився. Знаходити паливну олію щоразу виливалося в цілу проблему, спирт тут вживали виключно всередину, а табличок з назвами вулиць ніде не вішали. Смисл-то, якщо більшість селян неписьменні? Коли я намагався уявити, що напишу в звіті для Ларкеса, жодного цензурного слова в голову не приходило.

Єдиною розвагою за весь час була можливість оглянути попелище, на яке мене занесло з милості Соркара. Вперше побачив, як згоряють будівлі, взагалі нічим не захищені від вогню — просто вщент. В Краухарді навіть від дров’яних халабуд більше залишається. З іншого боку на якість нічлігу такий конфуз ніяк не вплинув.

Я заліз у вцілілий сад в пошуках м’яти і яблук для майбутнього чаю, Макс щось винюхував біля воріт, а Соркар намагався визначити, чи врятувався хоч хтось, не затоптавши при цьому можливі сліди і докази. Серед головешок можна було розгледіти щось, що нагадувало обвуглені трупи людей і тварин. Ми дружно прикинулися, що нічого не помітили — фіг його знає, де зараз шукати місцеву поліцію, а потім ще давати їм свідчення, протоколи підписувати, і що ще констеблю прийде в голову… Лежали вони тут мертві, і ще полежать.

— Казали ж їм — обережніше! — журився вголос чистильник, коли ми розбили табір вдалині від цього крематорію.

Як виявилося, тут жив єдиний виявлений «наглядом» чорний — син господаря ферми. Я лише знизав плечима. На мій погляд, результатом стихійного Здобуття пожежа не була — залишкова аура не та. Цікаво, а протипожежні норми тут ігноруються так само, як магічні?

На момент кінця подорожі студентський гуртожиток згадувався мені, як чарівний сон. (Ну, чому, чому я не поїхав з Рідзером? Ні за що не повірю, що армійські маги виступили би в похід, не забезпечивши собі нормальних побутових умов!) Ми потратили на дорогу п’ять днів, і Соркар божився, що в Ґіладі ми будемо до обіду. Я йому вірив, тому що брехати чистильнику не було підстав — куди би ми не приїхали, попадемо ми туди разом.

Аранген закінчився, як кошмар — зненацька. Горизонт якось непомітно розбився на пагорби і ніби наблизився, долина різко пішла донизу, а далі, за нашарованими уступами (ніби розкритим літописом геологічних епох) лежав Східний Океан, який не мав нічого спільного з північним морем. Ніби, і те, і те — вода, але скільки відмінностей! Колір був не сіро-сталевий і навіть не синій, а якийсь бірюзовий, горизонт розрізнити було майже неможливо — волога імла стирала різницю між небом і водою, від чого океан здавався шматочком сну. Мені не вдалося перебороти спокусу зупинити мотоцикл на гребені останнього пагорба і хвилин п’ять зовсім по-дитячому спостерігати за рухом білих баранців. Я згадував холодні тумани Острова Короля і розумів, наскільки життя несправедливе: комусь — усе, комусь — нічого.

— Шикарно, — сказав за спиною Соркар, — лише купатися важко — хвиля висока, і медузи.

Я гмикнув. Не знаю, може, комусь це і приносить задоволення, а в мене солена вода викликає виключно нездорові асоціації.

Дорога стала набагато більш пожвавленою і обережними згинами ішла донизу, а десь в її кінці, на березі неглибокої бухти розкинувся Ґілад, місто зі складним до описання ароматом рибного магазину. Розрахунок чистильника спрацював правильно — на місце ми попали під обід і працедавців моїх відшукали, майже ні з ким не полаявшись. Організація з неоднозначною назвою «шоста партія» базувалася в корчмі (дуже передбачливо, на мій погляд). Доброзичливці радили мені звернутися до якогось Баррая, але на документах було зазначено «Д.Нурсен», і я мав твердий намір знайти саме його.

Перед потрібним нам закладом стояла напіввійськова вантажівка без розпізнавальних знаків (стояла вона тут уже давно, якщо судити за засраним чайками лобовим шклом). Нас одразу помітили (але скорше за все — спочатку почули). Принаймні, коли я, залишивши мотоцикл і зомбі під наглядом Соркара, пішов домовлятися за нічліг, на ґанку уже стовбичив якийсь зустрічаючий.

— П-привіт!

Я прищурився. Ба, знайоме лице!

— Здоров, Алеху. Дефекти дикції?

Білий збентежено посміхнувся:

— З-зараз л-ліпше.

Я з розумінням похитав головою. Кажуть же, що зустріч білих з нежиттю до добра не доводить.

— А-а це хто?

— Мій брат-дебіл.

Напевне, у Соркара було таке лице, що уточнювати ім’я білий не наважився.

— Слухай, Нурсен тут?

Він кивнув.

— А ш-що т-тобі т-треба?

Я вийняв з-за пазухи набитий конверт з