Необхідні речі - Стівен Кінг

Йому все це не подобалося. Було важко відірвати очі від долонь Поллі під час похоронного богослужіння, коли вона без найменших зусиль маніпулювала застібкою на сумочці, пірнула всередину по «клінекс», а тоді застебнула її кінчиками пальців, замість того щоб незграбно сувати сумкою, аби зробити це великими пальцями, які зазвичай болять набагато менше. Він знав, що її рукам краще, але ця історія про магічний амулет – а саме до цього все й зводиться, якщо зняти з торта глазур, – змушує його добряче нервувати. Від неї на милю несе якоюсь аферою.

ВІВТОРОК І ЧЕТВЕР – ЛИШЕ ЗА ПОПЕРЕДНЬОЮ ДОМОВЛЕНІСТЮ.

Ні – за винятком кількох модних ресторанів, як-от «Моріс», він ніколи не бачив, щоб бізнес працював за домовленістю. Лише чіткий графік, відколи він прибув у Мейн. І в дев’яти випадках із десяти можна зайти просто з вулиці й отримати столик у «Морісі»… за винятком літнього сезону, звісно, коли там море туристів.

ЛИШЕ ЗА ПОПЕРЕДНЬОЮ ДОМОВЛЕНІСТЮ.

І все одно Алан бачив (краєм ока, та все ж) людей, що туди заходять і звідти виходять увесь тиждень. Не натовпом, напевно, але було видно, що спосіб містера Ґонта вести бізнес ніяк не псує йому справи, хоч яким дивним він був. Іноді його клієнти приходили групками, але набагато частіше поодинці… чи принаймні так тепер здавалося Аланові, коли він пригадував минулий тиждень. А хіба ж не так працюють шахраї? Відбивають тебе від стада, говорять з тобою наодинці, обходять тебе, а тоді показують, що всі так кажуть, а ти лише сьогодні й лише зараз за вельми низьку ціну купи тунель Лінкольна.

– Алане? – Кулачком вона легенько постукала його по лобі. – Алане, ти тут?

Він усміхнено подивився на неї.

– Я тут, Поллі.

На похорон Нетті вона вдягла темно-синій джемпер із відповідною блакитною краваткою. Поки Алан роздумував, вона зняла краватку і спритно розстебнула два верхні ґудзики білої блузки знизу.

– Ще! – масним голосом промовив він. – Цицьки! Нам потрібні цицьки!

– Припини, – строго, але з усмішкою сказала вона. – Ми стоїмо посеред Мейн-стріт, зараз пів на третю дня. Крім того, ми щойно повернулися з похорону, якщо ти раптом забув.

Він здивувався.

– То вже так пізно, справді?

– Якщо для тебе чотирнадцята тридцять – це пізно, тоді так, пізно. – Вона постукала його по зап’ястку. – Ти взагалі коли-небудь дивишся на штучку, отам прикріплену?

Алан одразу глянув на годинник і побачив, що вже ближче до другої сорок, ніж до другої тридцять. Навчання в середній школі закінчується о третій годині. Якщо він хоче бути там, коли вийде Браян Раск, вирушати потрібно негайно.

– А покажи мені той свій брелок, – попросив він.

Вона взяла срібний ланцюжок навколо шиї й потягнула вгору срібний об’єкт, що висів на ньому. Поклала в долоню… а тоді накрила іншою долонею, коли Алан підсунувся ближче, щоб торкнутися.

– Е… я не знаю, чи так можна. – Вона усміхалася, проте було очевидно, що від його руху їй стало ніяково. – Можуть зламатися якісь вібрації, щось таке.

– Та ну тебе, Поллі, – роздратовано обурився він.

– Слухай, – промовила вона. – Давай дещо уточнимо, добре? Хочеш? – У голос повернулися гнівні нотки. Вона намагалася контролювати інтонації, але марно. – Тобі легко ставитися до цього несерйозно. Це не в тебе вдома кнопки-переростки на телефоні чи перкоданові рецепти-переростки.

– Ні, Поллі! Я ж не…

– Ні, давай без «Поллі». – У неї на щоках повискакували яскраві кольорові цятки. Пізніше вона думатиме, що джерело її гніву було дуже просте: у неділю вона почувалася точнісінько так, як тепер Алан. Відтоді дещо сталося, що змусило її змінити свою думку, але мати справу зі змінами нелегко. – Ця річ працює. Я знаю, що це божевілля, але вона працює. У неділю зранку, коли прийшла Нетті, я божеволіла від болю. Уже почала була думати, що справжнім вирішенням моєї проблеми може бути подвійна ампутація. Боліло так сильно, Алане, що я роздумувала над цим ледь не з подивом. Ніби: «А, так – ампутація! Чому я раніше про це не подумала? Це ж так очевидно!» А тепер, лише за два дні, лишилося тільки те, що лікар Ван Еллен називає «летючим болем», і навіть той, здається, відходить. Пам’ятаю, десь рік тому я цілий тиждень провела на дієті з бурого рису, бо це начебто мало допомогти. Невже це настільки відрізняється?

Поки вона говорила, лють повільно покидала її голос, а тепер вона дивилася на нього ледь не з благанням.

– Я не знаю, Поллі. Правда, не знаю.

Вона розкрила долоні й тепер тримала азку між великим і вказівним пальцями. Алан нахилився, щоб роздивитися ближче, але цього разу й не поворухнувся, щоб торкнутися. То був невеличкий срібний об’єкт, не зовсім круглий. Дрібні дірочки, не набагато більші, ніж чорні точки на фотографіях у газеті, пронизували нижню частину. Річ приємно виблискувала на сонці.

І поки Алан на це дивився, його охопило потужне ірраціональне відчуття: воно йому не подобалося. Взагалі не подобалося. Він опирався короткому сильному потягу просто зірвати амулет Поллі з шиї й шпурнути у відчинене вікно.

«Так! Прекрасна ідея, старий! Так і зроби, а потім зуби свої з колін збиратимеш!»

– Іноді відчувається так, наче там усередині щось рухається, – усміхаючись, поділилася відчуттями Поллі. – Ніби мексиканський стрибучий біб, щось таке? Дурниця, правда?

– Не знаю.

Він зі страшним побоюванням спостерігав, як вона опускає амулет назад собі під блузку… але як тільки той зник із поля зору, а її пальці, незаперечно моторні пальці, почали назад застібати верх, те відчуття потрохи стихло. Що не стихло, то це його дедалі більша підозра, що містер Ґонт обманює його кохану жінку… і якщо це так, то вона не одна така.

– А ти не думала, що причина може бути в чомусь іншому? – Тепер він рухався з обережністю людини, яка по слизьких каменях перебирається на інший берег стрімкого ручая. – У тебе ж і раніше бували ремісії, знаєш.

– Звичайно знаю, – на межі терплячості сказала Поллі. – Це ж мої руки.

– Поллі, я просто намагаюся…

– Алане, я знала, що ти, напевно, відреагуєш саме так, як реагуєш. Але насправді все просто: я знаю, як відчувається атртритична ремісія, і, чоловіче божий, це не вона. У мене бували часи протягом останніх п’яти-шести років, коли я почувалася досить непогано, але так добре не було ніколи, навіть у найкращі моменти. Це дещо інше. Це ніби… – Вона замовкла, замислилася, тоді зробила короткий роздратований жест, задіявши здебільшого долоні й плечі. – Це ніби я знову здорова. Я не очікую,