Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Гадаю, тобі краще знайти на це час зараз, — сказала, — якщо ти не хочеш бачити, як світи навколо тебе руйнуються вщент.
— Я не повірив у це, коли ти сказала мені вперше, — пояснив їй, — не вірю й тепер. Як і раніше, гадаю, що активність Тіньових бур зростає, аби врівноважити ті зміни, що відбулися тоді, коли було усунуто пошкодження оригінального Лабіринту. А ще вважаю: що якщо ми маніпулюватимемо з новим Лабіринтом, про який нічого не знаємо, то можемо не поліпшити стан справ, а тільки погіршити...
— Я не збираюся з ним маніпулювати! — перервала мене Фіона. — Хочу лише дослідити...
Зненацька між нами зблиснув образ Лоґрусу. Мабуть, вона теж, невідомим чином, побачила чи відчула його, бо шарпнулася назад водночас зі мною.
Я повернув голову, знаючи точно, що побачу.
Мандор зайняв позицію на скелястому парапеті й, піднявши руки, стояв там так, наче був частиною цієї кам’яної стіни. Я придушив перше імпульсивне бажання крикнути йому припинити. Він знав, що робить. До того ж я не сумнівався, що він не зверне на мене жодної уваги.
Підійшовши ближче до западини між зубцями, де влаштувався Мандор, я подивився повз нього на стовп, що вирував на розтрісканій рівнині далеко внизу. Крізь образ Лоґрусу побачив темну жахливу силу, звільняти яку під час останнього уроку вчив мене Сухай. Наразі Мандор викликав її і спрямовував на Тіньову бурю. Чи він не розуміє, що сила Хаосу, яку вивільняє цієї миті, буде розширюватись, і ніщо не зупинить її руйнівного руху? Чи Мандор не бачить: якщо цей смерч — породження Хаосу, то він зараз перетворює його на справді жахливе явище?
Чорний стовп зріс і заревів іще гучніше. На нього було лячно дивитися.
Я почув, як у мене за спиною зойкнула Фіона.
— Сподіваюся, ти розумієш, що робиш?! — гукнув я Мандорові.
— За хвилину дізнаємося, — відказав той, опускаючи руки.
Образ Лоґрусу миготів переді мною.
Ми дивилися на диявольський смерч, а він крутився, зростаючи, й ревів дедалі оглушливіше.
Не витримавши, я запитав Мандора:
— І що ти цим довів?
— Що ти не маєш терпіння, — почув у відповідь.
У явищі, що розгорталося перед нашими очима, не було нічого аж такого повчального, проте я продовжував уважно за ним спостерігати.
Раптом ревіння стало уривчастим. Темна воронка смикнулася, стислася, розкидаючи навколо уламки, які засмоктала у себе раніше. Але незабаром вона набула своїх попередніх розмірів та швидкості обертання, і гуркіт відновився на тому ж рівні.
— Як ти це зробив? — запитав я Мандора.
— Я нічого не робив, — відповів той. — Ця штука сама себе налаштувала.
— Але цього не мало статися.
— Саме так, — відповів він.
— Я тебе не розумію, — зауважив йому.
— Ревіння мало лише наростати, після того, як Мандор збільшив торнадо, — пояснила Фіона. — Але те, що його контролює, має інший план. Тому смерч повернувся до попередніх параметрів.
— І це явище походить із Хаосу, — додав Мандор. — Це можна зрозуміти з того, як воно стало черпати звідти силу, коли я створив відповідні умови. Але внаслідок цього згадана штука перейшла певну межу, і відбулося переналаштування. Хтось тут грає з первісними силами. Хто чи що, — не можу сказати, так само, як і навіщо. Але, на мою думку, це переконливо свідчить, що Лабіринт тут ні до чого. Він не може мати нічого спільного з грою Хаосу. Тому Мерлін, очевидно, має слушність. Ця штука має абсолютно інше походження.
— Добре, — визнала Флора. — Хай так. Тоді що ж ми маємо?
— Загадку, — відповів Мандор. — Але навряд чи безпосередню загрозу. Так мені здається.
У мене в голові метеликом затріпотіла здогадка. Може, й абсолютно помилкова, хоч я не поділився нею з присутніми з цілком іншої причини. Здогадка ця вела за собою логічні міркування, що потребують більше ніж хвилини на обдумування, а я не люблю видавати незавершені ідеї.
Тепер Фіона втупилася поглядом у мене, але на моєму абсолютно спокійному обличчі їй не було що читати. Тоді, переконавшись, що її намагання марні, вона різко звернула на інше:
— Ти сказав, що залишив Люка у дещо незвичних обставинах. Де саме він тепер?
Найменше за все у світі я хотів розлютити тітку по-справжньому. Але й напустити її на Люка в його теперішньому стані теж не міг. Я цілком припускав, що Фіона могла запросто його вбити, розглядаючи це як підстрахування власного життя. А я не хотів, аби Люка вбили. Мав відчуття, що, можливо, у нього зараз змінюються певні його погляди та цілі, тож хотів дати йому на це якомога більше часу. Нас усе ще багато пов’язувало, і хорошого, і поганого, й тут важко рахувати, хто перед ким у боргу; та й роки приятельства не так просто відкинути. Зважаючи на те, в якому Люк був стані, коли я його залишив, він іще не так скоро оговтається, а тоді маю обговорити з ним купу речей.
— Вибач, — сказав я, — але наразі це моя справа.
— Гадаю, я теж маю в ній власний інтерес, — відрізала вона.
— Звісно, — погодився з нею, — але мене вона зачіпає більше, і, боюся, ми з тобою можемо одне одному перетнути шлях.
— Це вирішувати мені, а не тобі, — пирхнула Фіона.
— Гаразд, — сказав я. — Він наковтався ЛСД. Наразі ти можеш отримати від нього дуже розмаїту інформацію, але не дуже корисну.
— Як це сталося? — запитала вона.
— Чаклун на ім’я Маска, певно, підсунув йому наркоту, коли тримав його в ув’язненні.
— Де це все відбувалося? Ніколи не чула про такого чаклуна!
— У фортеці, що зветься Вежа Чотирьох Світів, — пояснив я.
— Давно не чула жодної згадки про цю Вежу... — задумливо протягнула вона. — Нею володів чарівник, якого звали Шару Ґаррул.
— Наразі він перебуває вішалкою для пальт, — повідомив я.
— Як це?!
— Довго розповідати; але цієї миті Вежею заправляє Маска.
Тітка не зводила з мене очей, і я міг присягтися, що до
