Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Він підвівся.
— Ти хочеш пройти сюди?
Я похитав головою.
— Якщо маєш під рукою Козирі, аби повернутися, краще ти йди сюди.
Він простягнув руку і сказав:
— Гаразд.
Я теж простягнув руку, й наші долоні зустрілися. Він зробив крок до мене, й ось уже стояв поряд, на мосту. Ми коротко обнялись. А тоді він обернувся і подивився вниз, у розлом.
— Небезпека десь тут? — запитав Мандор.
— Ні. Я обрав це місце, бо воно видається дуже безпечним.
— А ще — мальовничим, — докинув він. — Що з тобою відбувається?
— Упродовж років я був звичайним студентом, потім розробником деяких спеціальних машин, — відповів йому. — Життя моє до останнього часу минало без жодних подій. А тоді все полетіло шкереберть, наче пекло розверзлося. Та більшою частиною я розумію, що відбувається, і можу дати цьому раду. В цій частині все заплутано, і воно не варте твоєї уваги.
Він поклав руку на бильця і запитав.
— А інша частина?
— Донині вороги мої були з Амбера чи мали до нього певну причетність. Та раптом, коли здавалося, що проблеми майже розв’язано, хтось пустив по моєму сліду Вогняного Янгола. Я щойно примудрився його знищити. І гадки не маю, хто це зробив і чому, але ніхто з Амбера не міг таке утнути.
Він присвиснув, повернувся до мене спиною, зробив кілька кроків, а тоді знову повернувся до мене.
— Звісно, ти маєш слушність, — промовив Мандор. — Я й уявити не міг, що до цього може дійти, інакше поговорив би з тобою раніше. Але дозволь мені не погодитися з твоїм визначенням пріоритету певних проблем і самому дійти висновків стосовно того, що з тобою відбувається. Тому я хотів би почути все, і послідовно.
— Не розумію, навіщо?
— Бо ти іноді буваєш неймовірно наївним, мій малий братику, і я не довіряю твоїм оцінкам, важливі чи неважливі ті або інші проблеми.
— Можу померти від голоду, перш ніж закінчу розповідати, — поскаржився йому. Іронічно посміхнувшись, мій зведений брат Мандор підняв руки. Якщо Юрт та Деспіл — мої єдиноутробні брати, яких наша спільна мати, Дара, народила від Принца Савалла, лорда Обода, то Мандор — син Савалла від його попереднього шлюбу. Мандор значно старший за мене, і тому він нагадує мені моїх амберських родаків. Я завжди почувався певною мірою аутсайдером серед дітей Дари і Савалла. Оскільки Мандор також тримався осторонь від цієї компанії, та ще й задовго до мене, у нас виявилося щось спільне. Загалом, хай з яких причин, він одразу ж засимпатизував мені, а з часом ми почали дуже добре ладнати і стали ближчими один одному, ніж, мабуть, бувають інколи рідні брати. Мандор навчив мене багато чого корисного, і ми чудово проводили час разом.
Повітря між нами викривилося, Мандор опустив руки, й раптом серед мосту без жодного звуку з’явився стіл, засланий вишитою скатертиною, а за мить — і два стільці. Стіл був сервірований блюдами з накривками, вишуканою порцеляною, кришталем та столовим сріблом. На ньому навіть красувалося мерехтливе відерце з льодом із зануреною у нього фігурною пляшкою темного скла.
— Приємно вражений, — визнав я.
— Останніми роками приділяв багато часу гастрономічній магії, — відказав він. — Прошу за стіл.
Ми зручно повсідалися на мості, що з’єднував дві темряви. Я накинувся на їжу й схвально замугикав, і минуло кілька хвилин, перш ніж зміг розпочати стисло переповідати ті події, внаслідок яких опинився в цьому місці, сповненому зоряного світла та тиші.
Мандор слухав мене, жодного разу не перервавши, а коли я закінчив розповідати, кивнув і запитав:
— Повторити десерт?
— Так. Дуже смачно.
Підвівши очі трохи згодом, побачив, що він усміхається.
— Що смішного? — запитав я.
— Ти смішний, — відповів Мандор. — Пригадуєш, коли збирався вирушати до університету, я казав тобі не довіряти всім без розбору.
— Що хочеш цим сказати? Я нікому не розповідав, хто я й звідки. Якщо ти збираєшся читати мені лекції через те, що я заприятелював із Люком, не дізнавшись те ж саме про нього, то я це вже чув.
— А як щодо Джулії?
— Тобто? Я їй ніколи не казав...
— Саме так. А втім, здається, їй ти міг би довіритись. А натомість перетворив її на свого ворога.
— Гаразд, схоже, тут я припустився помилки.
— Ти розробив унікальну машину, але тобі й на гадку не спало, що вона потенційно може стати зброєю. А Рендом помітив це негайно. І Люк також. На цій арені все не закінчилося для тебе катастрофою тільки тому, що машина стала розумною й не захотіла коритися вказівкам.
— Твоя правда. Мене більше цікавили технічні проблеми. Я не обміркував усі можливі наслідки...
Він зітхнув.
— Що з тобою робити, Мерліне? Ти ризикуєш, навіть не усвідомлюючи, в чому полягає ризик.
— Вінті я не довірився, — поспішив нагадати йому.
— На моє переконання, ти міг би витягнути з неї більше інформації, — сказав брат, — якби так не квапився рятувати Люка, хоча йому на той час не загрожувала небезпека. Наприкінці ваших перемовин вона готова була розбалакатися.
— Можливо, мені треба було покликати тебе.
— Якщо зустрінеш її знову, так і вчини. З нею я з’ясую усе.
Я витріщився на нього. Він не жартував.
— Ти знаєш, що вона таке?
— Я її розгадаю, — він повертав у пальцях келих з яскравим помаранчевим напоєм. — Але маю до тебе пропозицію, елегантну своєю простотою. У мене є новий заміський будиночок, дуже комфортабельний. Чому б тобі не повернутися до Дворів разом зі мною, замість вештатися деінде, потрапляючи з халепи в халепу? На рік чи два заляжеш на дно, насолоджуватимешся життям, засядеш за книжки. Я подбаю, щоб ти мав надійний захист. Хай усе вщухне, а тоді, за сприятливіших обставин, повернешся до своїх справ.
Я відсьорбнув вогнистого напою.
— Ні, — відповів я. — А що ти казав раніше про якісь речі, тобі відомі, а мені — ні?
— Навряд чи це важливо, якщо ти погодишся на мою пропозицію.
— Навіть якби я погодився, то хотів би це почути.
— Краще не чіпати, аби не смерділо.
— Ти вислухав мою історію. Я хочу послухати твою.
Він здвигнув плечима, відкинувся на стільці та втупився у зоряне небо.
— Свейвілл помирає, —