Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— А як там Блейз? — запитав я.

— Йому значно краще. Я сама займаюся його лікуванням, і він швидко внормовується.

Тут я хотів запитати її, де він зараз перебуває: знав, що на це питання вона не відповідатиме, і сподівався на обмін посмішками, коли Фіона зрозуміє, навіщо я це запитав: тітка не скаже, де Блейз, а я не скажу, де Люк; ми збережемо наші таємниці й залишимося друзями.

— Агов! — почув я вигук Мандора, і ми з Фіоною повернулися та поглянули туди, куди дивився він, — у розщілину між скелями.

Темний конус торнадо згорнувся чи не вдвічі й надалі зменшувався у нас перед очима. Він наче втягувався всередину, зсідався, збігався, і за пів хвилини його взагалі не стало. Зовсім.

Я не міг приховати посмішку, але Фіона цього навіть не помічала. Вона дивилася на Мандора.

— Ви гадаєте, це через те, що ви зробили? — запитала у нього.

— Не можу знати напевне, — відповів той, — але цілком можливо.

— Але це про щось вам говорить? — не вгавала вона.

— Можливо, тому, хто за цим стоїть, не сподобалося, що я намагався підправити його експеримент.

— Ви й насправді вважаєте, що за цим стоїть розумна істота?

— Так.

— Хтось із Дворів?

— Радше хтось із вашого боку світу.

— Я теж так думаю... — погодилася Фіона. — А чи маєте якісь припущення щодо особи, яка за цим стоїть?

Він посміхнувся.

— Розумію, — поквапливо сказала вона. — Ваші справи — то ваші справи. Але загальна загроза стосується кожного. Саме це маю на увазі.

— Це так, — погодився Мандор. — Ось чому я запропонував узятися за розслідування. Наразі не маю термінових справ. А це може бути весело.

— Мені незручно просити вас тримати мене в курсі ваших знахідок, — промовила вона, — коли я навіть не знаю, чиї інтереси тут наявні.

— Вдячний за таку вашу позицію, — відказав він, — але, наскільки мені відомо, угода ще діє, і ніхто у Дворах не вибудовує планів, спрямованих проти Амбера... Втім... Якщо ваша ласка, ми можемо зайнятися цією справою разом, хоча б на перших стадіях.

— У мене знайдеться для такого час, — сказала вона.

— А в мене — ні, — поквапився втрутитись я. — Маю невідкладні справи.

Мандор переніс свою увагу на мене:

— Так ось, щодо моєї пропозиції...

— Не можу, — сказав я.

— Гаразд. Але нашу розмову не закінчено. Зв’яжуся з тобою згодом.

— Добре, — сказав я.

Фіона також подивилася на мене:

— Ти маєш повідомляти мені, як триває Люкове одужання та які у нього плани.

— Звісно.

— Тоді до побачення.

Мандор із посмішкою легенько відсалютував мені, я відповів йому так само.

Залишивши їх, я пішов геть, а тільки-но щезнув з їхніх очей, почав переміщатися.

Я перенісся на скелястий схил, а там зупинився і витягнув Козир Амбера. Підніс його до очей, сконцентрував увагу і, щойно відчувши шлях, перенісся туди. Я сподівався, що не зустріну нікого в головному залі, але, насправді, це було не так уже й важливо.

Я з’явився неподалік від Джасри, якій на витягнуту ліву руку почепили ще одне пальто. Прошмигнувши крізь двері ліворуч, пройшов порожнім коридором і дістався задніх сходів. Кілька разів чув голоси та змінював курс, аби уникнути зустрічі. Мені вдалося дістатися до своїх покоїв непоміченим.

Мені здавалося, що я не спав уже вічність, якщо не брати до уваги той перепочинок хвилин на п’ятнадцять, з якого мене висмикнув Люк своєю магією, посиленою дією наркотиків, і запроторив до бару в Задзеркаллі крізь Козир-галюцинацію. Коли це було? На мою думку, це могло статися вчора, а вчорашній день і до цієї пригоди був дуже насичений.

Я замкнув двері, дошкандибав до ліжка й бухнувся на нього, навіть не скинувши чоботи. Так, мусив негайно зробити купу речей, але був неспроможний узятися хоч до чогось. Я повернувся додому, бо й досі почувався в Амбері найбезпечніше, навіть попри те, що Люкові вдалося дістати мене й тут.

Людина з розвинутою підсвідомістю, побувавши у такій січкарні, як ото я останнім часом, може, бачила б якісь яскраві пророчі сни та прокинулася б осяяною, з відповідями на всі запитання і розробленим аж до подробиць планом дій. Але не я. Бо я прокинувся у холодному поту, не розуміючи, де я і що зі мною коїться. Втім, розплющивши очі, мені вдалося з’ясувати хоча б це питання, і, заспокоєний, я заснув знову. Згодом... як мені здалося, минуло багато часу... почав повертатися до реальності потроху... наче плавуче сміття, яке виносить на берег хвиля за хвилею... поки, нарешті, опинився тут. Першим відчуттям, що затримало мене на березі, став біль у ногах. Тоді я сів у ліжку, стягнув зі себе чоботи, і, цілком можливо, це стало однією з шістьох найбільших насолод у моєму житті. Я швиденько зірвав шкарпетки та жбурнув їх у найдальший кут. Чому в інших чарівників ноги, здається, ніколи не болять, я навіть не знаю. Я наточив води у миску й занурив туди ноги, вирішивши наступні кілька годин ходити босоніж.

Нарешті покинув ліжко, зняв брудний одяг, помився й натягнув на себе джинси та фіолетову фланелеву сорочку — вбрання, в якому почуваюся комфортно. До бісової матері ті мечі, кинджали, плащі... хоча б на деякий час. Розчинивши віконниці, визирнув у вікно. Надворі було темно. І через хмари я не міг навіть зрозуміти, чи вечір лише починається, чи вже ніч, а можливо, ось-ось світатиме?

У холі стояла тиша, і, спускаючись сходами, я теж не почув жодного звуку. В кухні теж не було ні душі, дрова в печах майже прогоріли й ледь жевріли. Мені треба було лише розігріти воду на чай, тому вогонь я не роздував. Мені вдалося розшукати хліб і трохи консервованих фруктів, а в коморі-холодильнику — глек з якимось соком, схожим на грейпфрутовий.

Сидячи перед піччю, я грів ноги, вгризався в окраєць хліба і відчував, як мене охоплює незрозуміле почуття тривоги. А сьорбаючи чай, зрозумів і характер свого неспокою. Справа полягала в тому, що я мусив негайно щось робити, але не знав, що