Американські боги - Ніл Гейман

Він жестом обвів людей і звірів, що висіли на деревах довкола.

Тінь силкувався зрозуміти, хто з повішених має жаскіший вигляд: люди чи тварини. Люди хоча б знали свою долю, їм дозволили втопити передсмертний страх у вині — про це свідчив тяжкий дух алкоголю, що їх оповивав. Звірів же оповивав жах — їх просто повісили, і вони не розуміли, що відбувається. Людські обличчя були такими юними: жодному з чоловіків не було й двадцяти.

— Хто я такий? — запитав Тінь.

— Ти обманка. Щаслива нагода, що надала нашій авантюрі достовірності — я один так добре не переконав би їх усіх. Хоч, як бачиш, ми обидва віддані цій справі. І обидва готові на смерть заради неї, га?

— А хто ти?

— Найскладніше тут — просто вижити, — прорік чоловік.

Тінь раптом із жахом усвідомив, що ватра горіла на кістках: з неї стирчали ребра і витріщалися вогнеокі черепи. Полум’я височіло, пашіло жаром, тріщало і сипало в ніч іскрами, прокреслюючи в небі доріжки зеленого, жовтого, блакитного кольорів. Чоловік говорив далі:

— Три дні на дереві, три дні в підземному царстві, і ще три — аби знайти шлях додому.

Вогнище зазоріло і засяяло — надто яскраво, аби Тінь міг дивитися на нього прямо. Він відвів очі та вгледівся у пітьму біля коріння дерев.

У пітьмі не було ані ватри, ні снігу. Не було дерев, не було повішеників, і не було закривавленого списа.

У двері постукали — тепер із вікна лилося місячне сяйво. Тінь різко підвівся. Почувся голос Медії:

— Вечерю подано.

Тінь узув черевики, відчинив двері й вийшов у коридор. Хтось знайшов свічки, і тепер приміщення заповнилося тьмяним жовтуватим світлом. Водій позашляховика штовхнув центральні двері й зайшов досередини з картонною тацею і паперовим пакетом у руках. На ньому був довгий чорний плащ і водійський кашкет із козирком.

— Вибачте за затримку, — промовив водій хрипкуватим голосом. — Я привіз усім однакове: по парочці бургерів, велику картоплю фрі, велику колу, яблучний пиріг. Свою порцію я з’їм у машині.

Він залишив їжу та пішов надвір. Вестибюль заполонили запахи фастфуду. Тінь узяв паперовий пакет і передав усім бургери, серветки й кетчуп.

Відблиски свічок танцювали на стінах, і нічого не порушувало тишу за вечерею, окрім потріскування ґнота.

Тінь помітив, що агент Град на нього витріщається. Він трохи повернув крісло, аби сидіти спиною до стіни. Медія їла бургер і раз по раз витирала губи серветкою, прибираючи крихти.

— О, супер! Бургери майже вистигли, — знову поскаржився товстий пацан. На ньому досі були сонцезахисні окуляри, і Тінь зачудувався, наскільки безглуздими вони видавалися у напівтемному приміщенні.

— Ну вибач! Людині довелося їхати за ними до чорта на запічок, — огризнувся Град. — Найближчий «Мак-Дональдз» аж у Небрасці.

Усі доїли свої ледь теплі гамбургери й захололу картоплю. Товстун відкусив шмат яблучного пирога, і начинка потекла йому на підборіддя. На диво, та була ще гарячою.

— Ай! — заскавчав він, витираючи начинку пальцями і облизуючи їх дочиста. — Ну й пече ця фігня! Ті ідіоти просто напрошуються на судовий позов за свої пироги!

Тінь усвідомив, що хоче врізати малому. Щиро кажучи, врізати цьому пацану Тінь хотів ще відколи той наказав своїм посіпакам наваляти йому в лімузині після Лориного похорону. Але він розумів, що не дуже мудро буде думати про це тут і зараз. Тому запитав:

— Чому ми не можемо просто забрати тіло Середи й ушитися звідси?

— Опівночі, — в один голос відповіли товстий малий і Нансі.

— Такі речі треба робити за правилами. Для всього є правила, — сказав Чорнобог.

— Ага, тільки ніхто мені про ті правила не розповідає, — огризнувся Тінь. — Кожен із вас торочить мені про правила, а я не маю зеленого поняття про гру, в яку ви граєте.

— Це ніби продавати товар до дати релізу, — життєрадісно пояснила Медія. — Знаєш, домовилися із виробником розпочати продажі у визначений день, то треба тоді й розпочинати, не раніше.

— А мені здається, всі ці ваші правила лайна варті, — буркнув Град. — Але якщо ви через них так переймаєтесь, то й нехай. Ви задоволені, моє агентство теж цілком задоволене. Усі задоволені, — він зробив паузу, аби сьорбнути коли. — Опівночі. Забирайте тіло і валіть нафіг. Ми вам поусміхаємось і помахаємо ручкою на прощання. А потім продовжимо вас відстрілювати. Винищувати, як щурів. Бо ви і є щури.

— Слухай, — звернувся товстун до Тіні. — Я тут раптом згадав. Я ж просив переказати твоєму шефу, що він уже давня історія. Ти йому переказав?

— Ага. І знаєш, що він відповів? Просив переказати тому молокососу, якщо я його ще раз побачу, щоб він пам’ятав: майбутнє сьогодні перетвориться на минуле завтра.

Середа ніколи такого не казав, але Тінь удав, ніби точно передає слова старого шахрая. Цей пацан і його дружки, схоже, обожнювали мовні штампи. У темних окулярах спалахнули відблиски свічок, мов у справжній парі очей.

— Така помийна яма, — товстун змінив тему. — Без світла. Без покриття. Знаєте, дротовий зв’язок — ніби кам’яна доба якась...

Він висмоктав рештки коли через трубочку, залишив склянку на столі і звалив геть.

Тінь нахилився і прибрав сміття, що його залишив товстун, назад до паперового пакета. Оголосив:

— Піду, подивлюся на центр Америки.

Коли він підвівся і вийшов надвір, у ніч, пан Нансі пішов слідом. Вони мовчки прочимчикували пліч-о-пліч маленьким парком до кам’яного пам’ятного знаку. Поривчастий вітер шарпав їх, налітаючи то з одного боку, то з іншого.

— І що тепер? — поцікавився Тінь.

У темному небі завис блідий півмісяць.

— А тепер, — відказав Нансі, — ти повернешся до своєї кімнати. Замкнеш двері. Спробуєш іще трохи поспати. Опівночі вони віддадуть нам тіло. І ми вшиємося звідси. У центрі нікому з нас не добре.

— Як скажеш.

Нансі затягнувся сигариллою.

— Цього не повинно було трапитися. Нічого із цього не мало статися. Такі, як я, ми... — він помахав туди-сюди сигариллою, а потім різко ткнув нею уперед, ніби показуючи на потрібне слово, яке