Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
Серед вкритого товстим шаром моху гілля, видаючи голосний скрекіт, сновигали великі чорні білки, а в заростях папороті, малини та інших зелених рослин було безліч найрізноманітніших грибів.
Невдовзі Вершник і ургал опинились у самісінькому серці довгої долини, й світ став для них маленьким і тривожним. На них зусібіч тисли велетенські глиби гір, а небо висіло ген-ген угорі, блакитною, недосяжною тонкою стрічкою. Ерагон зачудовано поглядав, як кілька маленьких хмаринок торкалися гірських плечей, і думав про те, що такого високого неба йому ще ніколи не доводилось бачити.
За годину пополудні мандрівники змушені були сповільнити свій біг, бо в хащах кілька разів пролунало чиєсь оглушливе ревіння. Вершник миттю вихопив із-за спини свою вірну шаблю, а Гарцхвог іще швидше, ніж напередодні, зарядив до пращі круглу річкову каменюку.
— Це печерний ведмідь, — мовив ургал, проте його слова заглушив скажений пронизливий вереск, що нагадував скрегіт металу об метал, — до того ж іще й награ, — здригнувшись, нарешті закінчив той. — Ми маємо бути дуже обережні, Вогнемече.
Мандрівники повільно пішли далі й невдовзі побачили тварин, що метушилися на схилі гори на кількасот футів вище за них. Це було стадо кабанів, які мали червонувате хутро й товстелезні ікла. У його гущі раз у раз лунало клацання щелеп, а також зі смертельною швидкістю виблискували велетенські пазурі ведмедя. Спочатку Ерагонові здалося, ніби в цих кабанах і в цьому ведмеді нема нічого надзвичайного, проте вже за мить він порівняв тварин із деревами і вжахнувся, збагнувши, що шррг виглядав би поруч із кожним кабаном, як карлик, а ведмідь… той узагалі був завбільшки з будинок, у якому Вершник мешкав у Паланкарській долині. Кабани розірвали ведмедеві бік, але це тільки ще дужче розлютило ненажерливого хижака. Звівшись на задні лапи, він продовжував свою переможну ходу й за мить так приклався до одного з кабанів своєю велетенською лапою, що ледь не розідрав його на шматки. Кабан упав на землю й кілька разів намагався був звестись, проте його наздогнав іще один удар, і він застиг, випустивши дух. Потому ведмідь схилився над своєю здобиччю, а кабани, заверещавщи, ніби свійські свині, дременули кудись високо в гори.
Ошелешений побаченим, Ерагон повільно йшов слідом за Гарцхвогом. Ведмідь тим часом, відвернувши свою величезну морду від здобичі, уважно стежив за ними своїми маленькими, ніби дві намистинки, очицями. Урешті-решт, переконавшись, що прибульці нічим йому не загрожують, хижак повернувся до своєї трапези.
— Гадаю, навіть Сапфіра не подужала б такого монстра, — тихенько мовив Ерагон.
Гарцхвог і собі відповів майже пошепки:
— Сапфіра вміє дихати вогнем. А ведмідь — не вміє.
Обидва мандрівники не зводили з гігантського ведмедя погляду, аж доки той не зник із поля зору за деревами. Але навіть потому Вершник і ургал продовжували тримати зброю напоготові, геть не знаючи, які ще небезпеки можуть чекати на них у цьому лісі.
День став хилитись до вечора, коли мандрівники раптом почули ще один дивний звук.
Прислухавшись уважніше, вони зрозуміли, що це був сміх. Тоді Гарцхвог спинився, застережливо звів вказівного пальця й став непомітно скрадатися між кущами, прямуючи в той бік, звідки він долинав. Ступаючи обережно, ніби кіт, Ерагон пішов слідом за ургалом, намагаючись майже не дихати, аби не виказати своєї присутності.
За мить Вершник розсунув перед собою кизилове листя й побачив унизу протоптану стежинку, на якій бавилося трійко маленьких гномів. Дітлахи кидали одне в одного паличками й заливались дзвінким сміхом, проте нікого з дорослих поряд із ними не було. Відійшовши на безпечну відстань, Ерагон полегшено видихнув повітря й став розглядати небо. Невдовзі він помітив кілька стовпчиків білого диму й визначив, що вогнища мали бути десь за милю від них.
Хруснувши гіллям, із кущів вийшов Гарцхвог. Він усівся на схилі трішки нижче за Вершника, так, що їхні очі опинились на одному рівні. Потому ургал замислено почухав потилицю.
— Вогнемече, — сказав він, — саме тут наші шляхи мають розійтися.
— Хіба ти не підеш зі мною до Беорських земель?
— Ні. Моє завдання — зробити так, щоб ти був у безпеці. А якщо я піду з тобою, то гноми навряд чи тобі довірятимуть. Гора Тардур уже зовсім близько. Я певен, що ти доберешся туди живим і здоровим, бо навряд чи хтось наважиться тут на тебе напасти.
Ерагон потер собі шию й перевів погляд із Гарцхвога на дим, що здіймався в небо на сході.
— Ти хочеш повернутися назад до варденів?
Гарцхвог ледь помітно всміхнувся:
— Авжеж. Проте я повертатимусь не так швидко, як ми сюди дісталися.
Не знаючи, що відповісти, Ерагон наступив на кінець гнилої колоди, й від неї відвалився добрячий шмат деревини, під яким було безліч мурах, що відразу ж стали рятувати свої білі личинки.
— Не дай шрргу або ж ведмедю з'їсти себе, обіцяєш? Бо тоді мені доведеться знайти та знищити твого вбивцю, а в мене й так обмаль часу.
Гарцхвог притис обидва кулаки до свого рогатого лоба:
— Нехай твої вороги будуть тремтіти, почувши одну лишень звістку про те, що ти наближаєшся, Вогнемече.
По цих словах він звівся й великими стрибками помчав геть від Вершника, і вже за кілька секунд розчинився між віковими деревами.
Ерагон вдихнув на повні груди й став продиратися крізь чагарник до малюків-гномів. Побачивши незнайомця, крихітки застигли, і на їхніх личках із кругленькими щічками з'явився здивований, а водночас недовірливий вираз. Проте Ерагон радів уже бодай тому, що вони не втекли, й, розвівши руки в різні боки, мовив:
— Я Ерагон, Убивця Тіні. Я шукаю Орика, сина Тхріфка. Ви можете мене до нього відвести?
Діти тільки закліпали своїми оченятами. Вершник збагнув, що вони не розуміють його рідної мови.
— Я Вершник дракона, — мовив тоді він повільно-повільно, чітко вимовляючи кожне слово. — Ека едір аі Шуртугал… Шуртугал… Арджетлам…
Тієї ж миті в очах малюків зблиснули здивовані вогники, але вже невдовзі вони радісно загукали:
— Арджетлам! Арджетлам!
Потому вони підбігли до Ерагона, почали хапати його за ноги й нарешті потягли за собою. Ошелешений Вершник не пручався і, відчуваючи, як його губи розпливаються в дурнуватій посмішці, почвалав за ними. Дітлахи весь час щось йому розповідали, і хоч юнак геть нічого не розумів, йому все одно дуже подобалось слухати їхні милозвучні голоски.
Невдовзі одне з дитинчат, Ерагонові здалося,
