Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
Ерагонове підборіддя нервово затремтіло, проте він усе ж таки кивнув:
— Може, й так.
— Тоді який сенс дорікати одне одному помилками минулого? Якщо ми будемо завжди пам'ятати те зло, яке наші раси заподіяли одна одній, то між людьми й ургалами ніколи не буде миру.
— А що нам робити тоді, коли ми все-таки переможемо Галбаторікса й Насуада віддасть твоїй расі обіцяні землі? Невже через двадцять років ваші сини почнуть грабувати й убивати, аби похизуватись перед ургалками? Ти ж добре знаєш свою історію, Гарцхвогу, і чудово розумієш, що так було завжди, коли ургали укладали мирні угоди.
Гарцхвог глибоко зітхнув і відповів далеко не відразу:
— Тоді нам доведеться лиш сподіватись, що десь далеко-далеко за морями живуть інші ургали, значно мудріші за нас, бо навряд чи ми виживемо на цих землях.
Потому розмова урвалась, і табір поринув у тишу. Гарцхвог розлігся прямісінько на землі, а Ерагон закутався в плащ і сперся спиною на пеньок, розглядаючи зірки, що мерехтіли як на небесах, так і в його думках…
Наприкінці наступного дня мандрівники побачили Беорські гори. Спочатку вони були всього лиш примарними силуетами на обрії, білими й багряними кутастими фігурами, але надвечір стали чітко вимальовуватись на горизонті, і Вершник навіть зміг розгледіти біля їхнього підніжжя темну смужку дерев. Над нею йшла значно більша смуга криги й снігу, а ще вище височіли сірі кам'яні вершини. Вони були такі високі, що на них не те що не росли дерева, а навіть не падав сніг.
Коли Ерагон побачив їх уперше, їхні неймовірні розміри вразили його до глибини душі. Він бачив гори на власні очі, але все його єство відмовлялось вірити в те, що на світі може існувати щось настільки гігантське. Середня висота цього гірського пасма сягала десяти миль, проте деякі піки були значно вищими.
Мандрівники бігли цілу ніч крізь темряву й не зупинялися половину наступного дня. Дообідня пора під Беорськими горами нагадувала скорше сутінки, й лишень опівдні сонце таки прорвалося між двома піками та залило землю своїм світлом. Тоді Ерагон зупинився на березі невеличкого струмочка й кілька хвилин зачудовано роздивлявся краєвид, що відкривався перед ним.
Правду кажучи, подальша мандрівка вздовж гірського Хребта весь час неприємно нагадувала Ерагонові його втечу з Джиліда до Фартхен Дура разом із Мертагом, Сапфірою та Арією. Юнакові навіть здалося, що він упізнає ті місця, де вони розбивали табір, після того, як перетнули Хадарацьку пустелю.
Дні та ночі тривали до болю довго й водночас на диво швидко, оскільки кожна нова година була схожою на попередню. Через це Ерагона весь час не покидало враження, ніби їхнє випробування ніколи не скінчиться і що більша його частина неодмінно має бути попереду.
Невдовзі мандрівники прибули до величезної ущелини, яка розділяла гірське пасмо на багато ліг із півночі на південь. Тоді вони повернули праворуч і побігли поміж холодними й байдужими вершинами. Діставшись Ведмежого Ікла — річки, що брала свій початок на вузькій долині, Ерагон і Гарцхвог перейшли її холодні води вбрід і, не зупиняючись на жодну хвилину, попрямували далі на південь.
Але перш ніж вирушити прямісінько до гір, мандрівники все ж таки розбили табір біля невеличкого ставка, щоб трішки перепочити. Гарцхвог убив пращею ще одного оленя, і вони вдвох наїлися так, що іншим разом їм би вистачило цієї їжі на кілька разів.
Утамувавши свій нелюдський голод, Ерагон усівся на землю й заходився латати дірку у своєму черевикові, коли раптом почув моторошне виття, від якого йому аж на серці похололо. Юнак насторожено роззирнувся довкола й помітив величезного звіра, що біг уздовж кам'янистого берега ставка.
— Гарцхвогу, — прошепотів Вершник і потягнувся до торби, щоб дістати з неї свою криву шаблю.
Ургал миттю схопився на ноги, намацав на землі каменюку, завбільшки з кулак, і зарядив її до своєї пращі. Потому він випростався на повен зріст, роззявив пащеку й видав такий моторошний крик, що аж земля здригнулася.
Звір тим часом спинився, а потім став рухатись значно повільніше, раз у раз принюхуючись до землі. Невдовзі він опинився зовсім близько від мандрівників, так, що світло від вогнища раз по раз вихоплювало його з темряви. Побачивши, з ким вони мають справу, Ерагон ледь не скрикнув. Перед ними стояв величезний, ніби кінь, вовк із сірою спиною. Його ікла виблискували, ніби дві найгостріші шаблі, а жовті очища невідривно стежили за кожним їхнім рухом. Вовк урешті-решт зупинився й широко розчепірив лапи, кожна з яких була завбільшки з кулачний щит. «Це шррг!» — подумав Ерагон.
Рухаючись майже безшумно, попри те, що його вага була величезна, гігантський хижак тим часом став обходити їхній табір, а Ерагон намагався думати про ельфів і про те, як би вони вчинили в цій ситуації. Трохи перегодом, збагнувши, що зволікати далі не можна, Вершник вимовив прадавньою мовою:
— Брате-Вовче, ми не хочемо тобі зла, адже сьогодні наша зграя відпочиває і не полює. Ми запрошуємо тебе розділити нашу їжу. Ти можеш лишатися в нашому таборі аж до ранку.
Почувши прадавню мову, шррг зупинився й насторожено повів вухами.
— Що це ти робиш, Вогнемече? — гаркнув Гарцхвог.
— Не нападай, аж доки він не нападе першим.
Велетенський звір повільно наблизився до їхнього табору, став винюхувати повітря, а потім підійшов до самісінького вогнища, напевно, вельми зацікавлений дивом, якого ще ніколи не бачив. За мить він опинився біля решток м'яса, які лишилися на тому місці, де Гарцхвог розрізав оленя, схопив кілька шматків і, не озираючись, подався в безмежні простори ночі.
Ерагон полегшено зітхнув і сунув шаблю назад до піхов. Гарцхвог натомість іще добрі півгодини стовбичив на місці, вдивляючись у темряву й прислухаючись до кожного звуку.
З першими променями сонця мандрівники покинули табір. Вони рушили на схід у напрямку долини, яка вела до гори Тардур.
Заглибившись у густий ліс, що вкривав підніжжя гірського пасма, Ерагон і Гарцхвог відчули, як повітря стало значно прохолоднішим.
