Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
ДЛЯ МОГО КОХАННЯ
Тримаючи в долонях круглий плаский камінь, Роран поглядав на нього суворо й водночас розчаровано.
— Стенр, рейза! — тихо прогарчав він.
Камінь навіть не ворухнувся.
— І що це ти хочеш зробити, Міцний Молоте? — спитав у нього Карн, і собі примостившись на краю колоди, на якій сидів Роран.
Той миттю засунув камінь до кишені, узяв хліб та сир, що йому приніс Карн, і невдоволено буркнув:
— Нічого. Сиджу собі, мрію…
Карн насилу стримав посмішку:
— Багато хто робить так перед важливим завданням.
Пережовуючи, Роран похмуро обвів поглядом увесь загін, що, включно із ним, налічував тридцять воїнів. Усе це були досвідчені солдати. Кожен із них мав на озброєнні лук і якусь додаткову зброю — меч, спис, булаву або ж молот. Семеро чи восьмеро вояків були його віку, а решта виглядали значно молодшими. Найстаршим серед воїнів був їхній капітан — Мартланд Рудобородий, який побував у стількох боях, що в його розкішну бороду непомітно стала закрадатися сивина. Граф був кремезним чоловіком, бо майже все своє життя провів у сідлі, не випускаючи з рук меча. Його пишна доглянута борода сягала йому до грудей. Коли Роран уперше постав перед своїм майбутнім капітаном, той уважно зміряв його поглядом і мовив:
— Леді Насуада розповідала мені про тебе дивовижні речі, мій юначе. Та й мої люди дещо про тебе говорили. Я схиляюсь перед твоїми подвигами, адже напасти на разаків у їхньому лігві інакше як подвигом і не назвеш. Звісна річ, тобі допомагав твій брат, проте я ні на мить не сумніваюсь, що ти відважний воїн. Але ось що я хочу тобі сказати. Ти, мабуть, звик керувати своїми селянами, та відтепер усе зміниться, бо ти лиш один із варденів, мій юначе… Тобто один із моїх воїнів. І ми не будемо для тебе ані твоїми сусідами, ані твоєю сім'єю. Нам також геть не обов'язково, щоб ти ставав нашим добрим другом. Одне-єдине, що нас об'єднує, — це наш обов'язок виконувати накази Насуади, і ми виконуватимемо їх незалежно від того, подобаються вони нам чи ні. І доки ти служитимеш у моєму загоні, ти будеш робити те, що я скажу, коли я тобі скажу і як я тобі скажу. Інакше, присягаюся кістьми моєї блаженної матері — нехай земля їй буде пухом, — я власноруч здеру з тебе шкуру, хто б тебе сюди не прислав! Затямив?
— Так, сер!
— Дуже добре. Якщо ти будеш поводитись пристойно, покажеш свій розум і залишишся живим, у тебе є всі шанси на стрімке кар'єрне зростання. Але пам'ятай, ти геть нічого не досягнеш, аж доки не переконаєш мене в тому, що здатен командувати іншими людьми. І будь ти тричі проклятий, якщо збираєшся задобрити мене якимись лестощами! Мені байдуже, поважатимеш ти мене чи ненавидітимеш! Я переймаюся тільки одним — чи здатен ти зробити те, що тобі належить! Ото й усе!
— Я все зрозумів, сер!
— Залишилось тільки перевірити, чи ти все правильно зрозумів, Міцний Молоте! Та невдовзі ми це побачимо. А тепер ходи до мого першого помічника Улхарта й скажи йому, що ти прибув до нашого загону.
Роран проковтнув останній шматок хліба й запив його ковтком вина з бурдюка, який завжди носив із собою. Йому дуже кортіло з'їсти на вечерю чогось гарячого, проте вони були надто глибоко на території Імперії й не розводили вогню, щоб їх не помітили ворожі солдати. Юнак тяжко зітхнув і випростав ноги, відчуваючи різкий біль у колінах — останні три доби він майже не злазив зі свого вірного Сніговія.
Уже котрий день поспіль Роран відчував, як усередині в нього зароджується якесь дивне почуття… Почуття, яке весь час тягло його до своєї коханої. Він добре знав, що це магічна дія каблучок, які їм подарував на весілля Ерагон, і йому було дуже спокійно, коли він усвідомлював, що де б вони не були і що би з ними не трапилося, вони все одно зможуть знайти одне одного, навіть якщо стануть сліпими й глухими.
Потому Роран почув, як Карн бурмоче слова прадавньої мови. Той був їхнім магом-охоронцем і супроводжував загін, щоб захистити їх від лихих заклять ворожих чарівників. Від інших воїнів Роран не раз чув, що Карн був не дуже сильним магом і що кожне закляття забирало в нього чимало сили, але він брав тим, що вигадував напрочуд хитрі закляття, які вражали його ворогів у самісінький мозок. Сам Карн був худорлявий, мав жваві очі й дещо нервовий вираз обличчя, проте Роранові він одразу ж припав до душі.
Навпроти Рорана перед своїм наметом сиділо двоє чоловіків, Халмар та Ферт. Перший розповідав другому:
— …отож, коли за ним прийшли солдати, він забрав усіх своїх людей до маєтку, а потім підпалив калюжі з олією, які наробили його слуги. Солдати опинились у пастці й згоріли заживо. Ти тільки уяви собі, він убив п'ять тисяч солдатів, навіть не витягуючи з піхов меча!
— А як же йому пощастило втекти? — спитав Ферт.
— Дід Рудобородого був хитрозадим виродком… Він мав тунель, що вів від родинної садиби аж до найближчої ріки. Саме по ньому він і вивів свою родину та своїх слуг живими й здоровими на свободу. А потім він забрав їх усіх до Сурди й переховувався в короля Ларкіна. Галбаторікс дізнався про те, що вони живі, лиш за кілька років. Словом, нам дуже пощастило, що ми під командуванням Рудобородого, адже він програв тільки дві битви, та й то через магію.
За мить з-поміж наметів вийшов Улхарт, і Халмар одразу ж замовк. Ветеран широко розставив ноги й нагадував дуб, чиє коріння сиділо глибоко в землі. Обвівши табір похмурим поглядом, він перевірив, чи всі були на місці, й мовив:
— Сонце вже сіло, тож лягайте спати. Ми виїдемо за дві години до світанку. Конвой має бути за сім миль від нас у північно-західному напрямку. Ми застанемо їх якраз тоді, коли вони тільки попродирають очі… А що робити далі — ви вже
