Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

Ерагон таки дочекався слушної миті, коли два найближчі вартові повернулись до нього спинами, а потім вискочив зі своєї схованки й, відчайдушно вимахуючи руками, чимдуж помчав униз. За якусь мить він подолав майже сотню футів і опинився на дні рову, а потім став так швидко здиратися на його протилежний схил, що часом почувався камінцем, який стрибає по водній гладіні. На верхівці насипу юнак широко розставив ноги, змахнув руками й перелетів оборонну лінію варденів. Важко сказати, скільки тривав цей політ, але юнакове серце встигло стукнути лиш тричі, після чого його невидимі ноги відчули під собою землю.

Приземлившись, юнак присів і затамував подих, оскільки один із вартових зупинився й став пильно поглядати в його бік. Проте вже за мить він продовжив свій обхід, не помітивши нічого підозрілого. Вершник тим часом прошепотів: «Ду делоі лунаеа», — і закляття вмить загладило сліди, що його черевики залишили на насипові.

Не знімаючи із себе закляття невидимості, Ерагон став обережно віддалятися від табору. Він намагався просуватись тільки по траві, щоб не здіймати куряви. Але чим далі він відходив від табору, тим швидшими й швидшими ставали його кроки, аж доки юнак не побіг так прудко, що з ним навряд чи міг би позмагатися найкращий кінь. Десь за годину він легко зістрибнув у глибокий вузький ярок, що його утворили вітер і затяжні дощі. На його дні жебонів невеличкий струмочок, порослий очеретом і рогозою. Ерагон побіг униз за течією, тримаючись якомога далі від м'якої землі, щоб не залишати після себе слідів, аж доки струмочок не став завширшки з маленький ставок, на березі якого юнак побачив величезного ургала з оголеними грудьми.

Вершник хотів був підкрастися до ургала непомітно, проте його видав шелест листя рогози, крізь зарості якої йому довелось пробиратись. Зачувши цей звук, велетенська істота повернула в бік Ерагона свою голову й жадібно втягнула носом повітря. То був Нар Гарцхвог, ватажок ургалів, що приєдналися до варденів.

— А, це ти! — гукнув Ерагон, знову ставши видимим.

— Вітаю тебе, Вогнемече, — загув Гарцхвог і звівся з каменя, виграючи у світлі полудневого сонця своїми м'язами.

— Вітаю, Нар Гарцхвогу, — трохи зніяковівши, відповів Ерагон. — А як же твої солдати? Хто ними командуватиме, поки ти будеш зі мною?

— Мій брат по крові Скгахгрезх. Він не ургал, але в нього довгі роги й товста шия, тож із нього буде некепський ватажок.

— Ясно… Але скажи, чому ти погодився піти зі мною?

Ургал кілька разів кашлянув, щоб прочистити горлянку, а потім мовив:

— Ти — Вогнемеч, тож не маєш померти, бо тоді ургали втратять усі шанси помститися Галбаторіксу, й наша раса на цих землях вимре. Саме тому я й зголосився бігти з тобою. Адже я найкращий серед наших воїнів і переміг два десятки самців.

Ерагон задоволено кивнув у відповідь. З усіх ургалів юнак найдужче довіряв саме Гарцхвогу. Колись, перед битвою на Палаючій рівнині, він перевірив його свідомість і переконався, що, за мірками його раси, Гарцхвог був чесним і надійним воїном. «І доки він не вирішить, що його честь вимагає від нього викликати мене на поєдинок, — подумав Ерагон, — у нас не буде причин для сварок».

— Дуже добре, Нар Гарцхвогу, — мовив він, затягуючи міцніше один із мотузків торби довкола пояса, — то що, біжімо? Біжімо так, як іще ніхто по бігав за всю історію варденів?

— Біжімо, Вогнемече, — широко посміхнувшись, кивнув Гарцхвог.

Тієї ж миті вони повернули на схід і разом рушили до Беорських гір. Ерагон біг легко й швидко, а Гарцхвог пересувався поруч із ним велетенськими стрибками, роблячи один крок, тимчасом як Вершникові доводилось робити два, а то й три. І після кожного такого стрибка земля під його ножищами здригалася. Небеса над ними затягло важкими грозовими хмарами, під якими, видивляючись здобич, кружляли самотні яструби.

ЧЕРЕЗ ПАГОРБИ Й ГОРИ

Ерагон і Нар Гарцхвог бігли решту дня, цілу ніч та ще й цілий наступний день, зупиняючись тільки для того, щоб попити води й трішки перепочити.

Надвечір другого дня Гарцхвог захекано спинився.

— Вогнемече, я маю щось попоїсти й хоча б годинку поспати, — прохрипів він.

Важко дихаючи, Вершник прихилився до найближчого пня й кивнув головою на знак згоди. Правду кажучи, він і сам падав з ніг, але гордість не дозволяла йому сказати про це першим. Залишивши табір варденів, Ерагон не без подиву зрозумів, що хоч він і може подолати відстань у п'ять миль куди швидше за Гарцхвога, проте далі ургал аж ніяк не поступається йому у витривалості.

— Я допоможу тобі що-небудь вполювати, — запропонував юнак.

— Дякую. Гадаю, я легко впораюсь сам. Розведи краще багаття, а я роздобуду їжі.

— Як скажеш.

За мить Гарцхвог уже зник у заростях бука, а Ерагон розв'язав ремінь на талії й, полегшено зітхнувши, кинув свою торбу поруч із пеньком. «Трикляті обладунки», — прошепотів він. Справді-бо, навіть в Імперії йому не доводилося долати такі велетенські відстані та ще й із такою ношею на плечах. Юнак і не підозрював, як йому буде важко. Усе його тіло — стопи, ноги, спину — проймав різкий біль. А коли Вершник намагався присісти, його коліна не хотіли згинатися.

Так чи так, розуміючи, що нічого не вдієш, Ерагон став збирати суху траву та гілля й складати все це в купу на клаптикові кам'янистої землі.

Мандрівники зупинились за декілька миль у східному напрямку від південного берега озера Тудостен, тому земля тут була волога, а навколо височіли зарості, що сягали подекуди ледь не шести футів. У них блукали стада оленів, газелей і диких биків із чорною шкірою й широкими, закрученими назад рогами. Ця земля була напрочуд багата завдяки Беорським горам, над якими збиралося безліч хмар, що згодом розліталися на тисячі ліг, приносячи дощ на рівнини, які без нього були б так само сухими й порожніми, як і Хадарацька пустеля.

Навіть незважаючи на те, що вони пробігли багато ліг, Ерагон усе одно був невдоволений. Адже між річкою Джиєт й озером Тудостен їм довелося втратити кілька годин, ховаючись і рухаючись обхідними шляхами, так, щоб їх ніхто не помітив. Проте тепер, коли озеро Тудостен лишилося за їхніми спинами, Вершник сподівався, що вони бігтимуть значно швидше. «Насуада, певно, і гадки не мала, що ми так затримаємось! Їй-бо хочеться, щоб ми долетіли до Фартхен Дура швидше за вітер! Ха!» Буцнувши гілку, яка валялася в нього під ногами, юнак продовжив збирати хмиз, невдоволено бурмочучи собі щось під носа.

Гарцхвог